Нарешті дослідження завершилося. Андрій підвівся, все ще спостерігаючи за лікарем і намагаючись зрозуміти його вираз обличчя. Лікар виглядав помітно схвильованим, але не став одразу пояснювати побачене. Він повідомив, що результати потрібно уважно вивчити і остаточний висновок буде готовий за кілька днів. Після цього пацієнта відпустили додому.
Іти без відповіді було тяжко. Андрій вийшов із клініки з тим самим подразненням у носі й тим самим чханням, але тепер до фізичного дискомфорту додалася невідомість. Поки причина залишалася прихованою, він міг переконувати себе, що йдеться про алергію. Реакція лікаря на знімки позбавила його цієї заспокійливої версії.
Очікування виявилося боліснішим за саму томографію. Перед очима знову поставало обличчя лікаря в ту мить, коли на екрані з’явилося зображення. Андрій прокручував цю сцену знову й знову, намагаючись знайти менш тривожне пояснення. Можливо, фахівець просто помітив незвичну деталь? Можливо, знімок видався незвичайним, але цілком безпечним? Жодна з цих думок не допомагала надовго.
Пізніше Андрій зізнавався, що переляканий погляд лікаря не виходив у нього з голови. Він розумів: така налякана реакція лікаря навряд чи була викликана звичайною дрібницею. Кожен новий напад чхання тепер сприймався інакше. Свербіж уже не здавався прикрою особливістю організму — за ним явно стояло щось реальне й приховане.
На щастя, чекати кілька днів не довелося. Уже наступного ранку з клініки зателефонували й попросили Андрія приїхати. За годину він знову сидів навпроти лікаря. На обличчі медика водночас читалися занепокоєння й розгубленість. Він ще раз переглянув результати томографії, ненадовго замовк, потім глибоко вдихнув і приготувався назвати причину, яку неможливо було припустити заздалегідь…
