Мирослава Павлівна опустилася на диван так різко, що стара пружина жалібно скрипнула. Сумочка з’їхала з колін, на підлогу посипалися блістери з пігулками, пом’яті чеки й дріб’язок. Уся її урочиста постава зникла, ніби хтось висмикнув невидиму підпору.
— Як це на матір? — прохрипіла вона. — А я? Я ж курей роздала. Я ж людям сказала.
— От у курей і уточніть, що робити далі, — рівно відповіла Ярина. — А зараз забирайте речі. Час вашого перебування в моєму передпокої закінчився.
Остап відкрив рота, закрив, знову відкрив. Він дивився на дружину з розгубленою надією: може, зараз вона всміхнеться, визнає жарт, дістане ключі й усе повернеться у звичне русло, де він ображається, мати вимагає, а Ярина поступається. Але вона не всміхалася. Її спокій був страшнішим за будь-який крик.
Вона підійшла до вхідних дверей і розчинила їх навстіж. Зі сходового майданчика потягнуло прохолодним повітрям. Мирослава Павлівна підбирала пігулки, бурмотіла про сором і невдячність, Остап мовчки хапав сумки, все ще не вірячи, що його власна погроза розлученням стала справжніми дверима, через які його виводять.
За кілька хвилин двері за ними зачинилися. Ярина повернула ключ, скинула туфлі й уперше за довгий час вдихнула на повні груди. У квартирі стало тихіше, просторіше, легше. Не тому, що вона когось перемогла, а тому, що перестала тримати поруч людей, які сприймали її терпіння як дозвіл користуватися її життям.
Вона дістала телефон, замовила велику піцу з подвійним сиром і сіла на край стільця. За вікном густішав вечір, у кімнаті ще тримався чужий запах, але він уже відходив. Попереду залишалися розлучення, збирання речей, розмови з батьками й безліч дрібних клопотів. Головне вже сталося: її життя знову належало їй.
