Ярина нічого не відповіла. Вона пройшла в передпокій до великої шафи й розчахнула дзеркальні стулки. На нижній полиці стояли дві великі спортивні сумки. Поруч лежала коробка з-під взуття з дротами від ігрової приставки, джойстиками й різним дріб’язком Остапа. Зверху акуратною стопкою лежали його кепки.
Усе це вона зібрала вранці, поки він був на роботі. Без ридань, без метань, без бажання щось довести. Просто склала речі людини, яка сама вимовила слово «розлучення», а потім вирішила, що дружина зобов’язана забути цю погрозу заради зручності його матері.
Ярина взяла сумки за ручки й поставила їх поряд із картатими сумками Мирослави Павлівни.
— Ось твої речі, Остапе. Розлучення оформимо найближчим часом. Можете їхати куди завгодно: назад у село, до родичів, на вокзал. Ключів від квартири моєї матері у вас не буде.
Остап дивився на сумки так, ніби вони з’явилися з повітря. Щелепа в нього повільно опустилася, обличчя витягнулося. Мирослава Павлівна різко втягнула повітря, і її переможний вигляд почав осипатися.
— Ти що виробляєш? — голос Остапа зірвався майже на фальцет. — Квартиру куплено в шлюбі! Половина моя. Я юриста найму, ми ще подивимося.
Ярина притулилася плечем до одвірка.
— Наймай. Квартиру купила моя мати, Оксана. Вона єдина власниця, документи це підтвердять. Я подарувала їй свої дошлюбні заощадження й мала на це повне право. Нам із тобою ділити нічого, крім твоїх шкарпеток. Їх залишаю тобі без спору, повністю.
Тиша лягла на кімнату важким шаром. Остап кліпав, намагаючись скласти почуте в зрозумілу схему, але схема розсипалася. Квартира існувала. Гроші були витрачені. Тільки ні йому, ні його матері в цій історії не дісталося нічого…
