Ярина повернулася з роботи втомлена, але з рідкісним за останні тижні відчуттям полегшення. Батьки вже обживалися: Оксана спекла булочки з корицею в новій духовці, Роман повісив карнизи й надіслав коротке повідомлення: «тримається міцно». Від цих трьох слів у Ярини стало тепло під ребрами.
Вона відчинила двері своєї знімної квартири й одразу перечепилася через картату сумку. Із блискавки стирчав пакет з одягом, поруч стояв ще один згорток, стягнутий вузлом. Повітря пахло чужими солодкими парфумами, нафталіном і квітковим милом. Цей запах миттєво витіснив усе звичне, ніби за її відсутності житло вже спробували перейменувати.
У кімнаті на старому дивані сиділа Мирослава Павлівна в зеленому костюмі, явно вибраному для урочистого в’їзду. Остап стояв біля столу, схрестивши руки. Обоє дивилися на Ярину так, ніби довго готували цю сцену й тепер чекали, коли вона нарешті визнає поразку.
— Нарешті, — свекруха підвелася важко, але з блиском переможниці в очах. — Давай ключі й папери. Досить уже характер показувати.
Ярина зняла плащ, повісила його на гачок і акуратно розправила рукав. Усередині не піднялося ні паніки, ні злості — тільки ясна, рівна порожнеча.
— Які папери, Мирославо Павлівно? Ви кудись зібралися заселятися так пізно?
Остап ступив уперед. Обличчя в нього почервоніло, голос став жорстким, ніби за спиною в нього стояла не мати з сумками, а ціла армія сімейної правоти.
— Ти мала сама відвезти ключі моїй мамі! — вигукнув він, і в серванті дзенькнуло скло. — Їй довелося через усе місто тягнутися. Квартиру куплено, тож припиняй викручуватися й віддавай!
Ярина подивилася на чоловіка майже з подивом. Він справді вірив, що достатньо голосно назвати чуже своїм — і світ слухняно перебудується. Мирослава Павлівна стояла поруч, стиснувши губи й пропікаючи її докором, ніби вже наперед питала, як воно — програти двом таким упевненим людям…
