Остап цю зміну прочитав по-своєму. Ярина перестала сперечатися, не реагувала на зітхання, не пояснювала одне й те саме по колу. Для нього це означало лише перемогу. Він ходив квартирою з обережним самовдоволенням, ніби вже виграв, але великодушно не оголошує рахунок.
У четвер удень він побачив на екрані її телефона повідомлення від рієлтора: привітання із завершенням угоди й подяку за співпрацю. Читати далі Остап не став. Подробиці його ніколи особливо не цікавили, якщо висновок уже здавався приємним. Слово «угода» запалило в голові один простий сигнал: квартиру куплено.
Він вийшов на сходовий майданчик і подзвонив матері.
— Мамо, збирай речі. Усе готово. Приїжджай.
Мирослава Павлівна почула в цих словах не просто новину, а підтвердження власної непогрішності. У селі вона влаштувала майже урочисті проводи: роздала сусідам решту курей, голосно розповідала біля магазину, що син поставив дружину на місце, і приймала співчутливі охи так, ніби вже переїхала в просторі кімнати з видом на щасливе майбутнє.
До вечора в неї були зібрані три величезні картаті сумки. У них потрапили простирадла, рушники, посуд, старий кришталь, швейна машинка, якісь пакети, коробки й речі, сенс яких знала тільки сама Мирослава Павлівна. Вона дісталася міста й з’явилася у знімній квартирі сина та невістки як законна господиня, якій залишилося отримати останню формальність — ключі…
