Ключі їм видали того ж дня. Роман приїхав до міста з великим ящиком інструментів і відразу зайшов у квартиру так, ніби приймав відповідальний об’єкт. Перевірив розетки, підтягнув ручки, послухав, чи не стукає кран, змастив петлі й задоволено кивнув, коли двері перестали скрипіти.
Сусіди дізналися про нового мешканця майже одразу. У під’їзді давно заїдав доводчик, і Роман, не чекаючи прохань, розібрався з ним за кілька годин. Літній чоловік з акуратною борідкою, колишній викладач архітектури, вийшов із сусідньої квартири й урочисто потиснув йому руку, ніби дякував не за двері, а за відновлену справедливість.
Оксана повільно ходила кімнатою, торкалася підвіконня, стін, кухонної стільниці й усе повторювала пошепки, що не вірить. Ярина стояла біля вікна й дивилася, як надворі темніють крони дерев. Напруга останніх тижнів не зникла повністю: попереду залишалися Остап, його мати й неминучий вибух. Але всередині нарешті з’явилася опора. Те, що Мирослава Павлівна вже призначила своїм майбутнім, насправді належало зовсім іншим людям…
