Тому до батьків вона поїхала сама. У селі її зустріли запахом випічки, теплою кухнею і звичною тишею, у якій не треба було оборонятися. Батько, Роман, усе життя лагодив техніку й умів розмовляти з речами терплячіше, ніж із людьми. Мати, Оксана, багато років працювала фельдшеркою і звикла допомагати навіть тоді, коли сама ледве трималася на ногах.
Вони ніколи не вимагали від доньки неможливого. Не нагадували про те, скільки сил вклали в її навчання, не рахували її успіхи своїм гаманцем, не вибудовували образливих рахунків. Просто раділи, коли в неї виходило. Саме тому Ярині хотілося дати їм не жест вдячності напоказ, а спокійну старість без сирості, мисок під дахом і тривожних ночей.
— Мамо, діставай документи, — сказала вона, розкладаючи на столі роздруковані фотографії. — Поїдемо оформлювати квартиру.
Оксана довго дивилася на знімки: світла кухня, порожня кімната, вікно, під яким можна поставити стіл. Потім відвернулася до плити й витерла очі фартухом. Роман уже поліз у шафу по теку, вдаючи, що просто зайнятий справою, хоча пальці в нього помітно тремтіли.
Ярина передала матері свої дошлюбні заощадження за договором дарування, а покупцем стала Оксана. Усе оформили чисто й спокійно: гроші подаровані законно, квартира належить матері, у документах зазначена одна власниця. Жодної спільної покупки, жодної половини для Остапа, жодної нитки, за яку могла б потягнути його мати…
