У суботу рано-вранці задзвонила Іванна Стецюк, сестра Остапа. Вони з Яриною не були близькими подругами, але спілкувалися спокійно: без сімейних інтриг, без колючих натяків, без вічного обов’язку комусь щось доводити. Іванна давно жила далеко, тримала невеликий квітковий салон і здавалася рідкісною людиною в цій родині, здатною відділяти бажання від дійсності.
— Ярин, привіт. Скажи мені чесно, у вас там усі остаточно з’їхали з глузду чи ще є надія?
Ярина мимоволі усміхнулася.
— Доброго ранку. Що сказала твоя мама?
— Уночі подзвонила. Не ввечері, не зранку — саме вночі. Вимагала, щоб я допомогла вибрати диван у її нову вітальню. Розповідала так упевнено, ніби вже там живе й тільки чекає вантажників. Потім з’ясувалося, що квартиру їй нібито купуєш ти. За свої гроші. Ярин, будь ласка, скажи, що я неправильно зрозуміла.
Ярина розсміялася. Сміх вийшов гучнішим, ніж вона очікувала, але стримуватися вже не хотілося.
— Ти все зрозуміла правильно, крім головного. Я купую квартиру своїм батькам. За свої дошлюбні заощадження. Остап із Мирославою Павлівною вирішили, що якщо достатньо довго повторювати слово «сім’я», ключі самі переповзуть їм у кишеню.
У слухавці стало тихо, а потім Іванна розреготалася так заразливо, що Ярина відсунула телефон від вуха.
— Ні, вони прекрасні, — сказала сестра, віддихавшись. — Мій брат завжди любив будувати плани з чужими ресурсами, але тут, звісно, масштаб. Ти тільки не поступайся. Мама щиро вважає, що її тяжка доля дає їй довічне право розпоряджатися всіма навколо. Знадобиться — я Остапу сама поясню, що він не спадкоємець твоєї банківської картки.
— Поки не треба, — відповіла Ярина. — Нехай до кінця повірять у свою перемогу. Чим вище вони піднімуть прапор, тим помітніше буде, коли він упаде…
