Прапор Мирослава Павлівна піднімала із захватом. За кілька днів вона потягла Остапа до меблевого салону. Там ходила між диванами так поважно, ніби приймала палац після ремонту. Торкалася оббивки, вимагала показати розкладний механізм, чіплялася до швів, сперечалася з консультантами й нарешті вибрала велюровий комплект такого лілово-рожевого відтінку, що Остапові стало зле ще до ціни.
— Оформлюйте на сина, — оголосила вона менеджеру. — Ми переїжджаємо, треба одразу по-людськи.
Остап зблід. Грошей у нього майже не лишилося: нещодавно він із гордістю оновив деталь у своїй старій машині й вважав це важливим вкладенням. Тепер же в салоні на нього дивилися мати, менеджер і цінник, від якого хотілося зникнути між шафами.
— Мамо, у мене зараз немає такої суми, — пробурмотів він.
— А дружина на що? Дзвони. Скажи, що я вибрала меблі.
Ярина в цю мить стояла в магазині біля полиці з крупами. Вона взяла пачку гречки, перевернула її в руках, перевірила шов і тільки тоді відповіла.
— Ярин, ми в меблевому, — заговорив Остап надто швидко. — Мама диван пригледіла. Перекинь гроші, добре? Незручно перед людьми.
— Ти просиш мене оплатити диван для квартири, якої в твоєї мами немає і не буде?
— Ну вона вже вибрала. Не влаштовуй сцену.
Ярина поклала гречку в кошик.
— Сцену зараз влаштовуєте ви. Передай Мирославі Павлівні: якщо диван їй такий дорогий, нехай купує його за власні кошти й ставить хоч у дворі, хоч у сараї. Від мене не буде ні переказу, ні авансу, ні співчуття. І більше не дзвони мені з такими проханнями.
Вона скинула виклик і пішла до каси. У салоні невдовзі здійнявся шум: Мирослава Павлівна звинувачувала розгубленого менеджера в неповазі до «серйозних покупців», Остап удавав, що взагалі зайшов сюди випадково, а охоронець дедалі виразніше маячив біля проходу. Зрештою їх провели до виходу під свекрушине шипіння й Остапове мовчання, у якому вже чулася тривога: вдома цю ганьбу доведеться на когось перекласти…
