Увечері він увірвався у квартиру, жбурнув куртку на пуф і зупинився перед Яриною. Вона сиділа за столом зі склянкою кефіру й була надто спокійною для людини, якій збиралися висувати звинувачення.
— Ти нас принизила, — видихнув Остап. — Мою матір виставили посміховиськом.
— Твоя мати сама вибрала цей шлях, коли вирішила замовляти меблі за чужий рахунок, — відповіла Ярина, не підводячись. — Я вже сказала: моїх грошей ви не отримаєте. Ні на квартиру, ні на диван, ні на красивий фінал вашої фантазії.
— Тоді розлучаємося! — вигукнув він.
Слово прозвучало як грюкання дверима. Остап явно розраховував, що Ярина зблідне, схопиться, почне вмовляти, обіцяти подумати, попросить не руйнувати шлюб. Він кинув перед нею останню карту, яку вважав козирною.
Ярина поставила склянку на стіл. Тихий стукіт скла чомусь одразу зробив його крик зайвим і порожнім.
— Добре, — сказала вона. — Розлучаємося. Дітей немає, спільного майна теж. Речі я тобі допоможу зібрати.
Остап розгубився. Гнів ще тримався на обличчі, але під ним проступила дитяча образа.
— Ти серйозно? Через квартиру готова все перекреслити?
— Не через квартиру. Через те, що ти вирішив подарувати мене разом із моїми грошима своїй матері. Ти запропонував розлучення, я погодилася. Розмову завершено.
Вона пішла до спальні, залишивши його посеред кімнати. Колись Остап здавався їй теплим, веселим, надійним. Вони гуляли після роботи, сміялися з дрібниць, будували прості плани. Але спільне життя поступово знімало з людей декоративний шар. Під турботою виявилася звичка брати, під словом «сім’я» — бажання розпоряджатися, під образою — упевненість, що Ярина має поступитися просто тому, що так зручніше.
Наступного ранку Остап змінив тон. Ходив обережно, говорив м’якше, сам помив посуд, залишивши на сковорідці жирні розводи, дорогою додому купив торт. Він вирішив, що буря минула. Мовчання Ярини прийняв за страх, її зібраність — за капітуляцію. У його голові все знову вибудувалося зручно: дружина охолоне, мати зачекає, квартира все одно опиниться там, де «потрібніше»…
