Везунчик був готовий подолати будь-яку відстань. Але втома навалилася раптово й скувала все тіло разом. За кілька хвилин бадьорий біг змінився повільною ходою.
Везунчик уперто йшов уперед, трохи похитуючись і важко дихаючи. Він знав, що тут їздять машини і з їхнього шляху треба швидше тікати. Мозок дав команду звернути, але знесилене тіло не змогло зробити це швидко.
Везунчикові здалося, що він стрімко відскочив убік. Принаймні він цього хотів. Перевтомлене тіло не зреагувало як слід.
Замість граційного стрибка на узбіччя вийшов маленький крок убік. Завищали шини, запахло плавленою гумою, а потім був удар, короткий політ і падіння. Лише опинившись на асфальті, пес відчув біль.
Він розливався по кожній клітинці, затуманював свідомість і змушував відчайдушно вити. Перед очима все попливло. У вухах стояв дивний гул, а ніс не хотів працювати як слід.
Везунчик відчував запах дому, чув сміх маленької господині й ніби був не тут. Дверцята авто відчинилися, звідти вийшли чоловік і жінка.
— Що за дурний пес? Не міг відійти. — Водій зло сплюнув, сподіваючись, що вм’ятини не лишилося.
— Дивись, на ньому й нашийник є, — вказала пасажирка. — І виглядає він породистим.
— Давай швидко забираймося звідси, а то ще господар почне вимагати свого.
Люди швидко сіли в машину й зникли з місця пригоди. Везунчик лишився сам.
У голові билася лише одна думка. Він підвів господаря. Коля чекає на нього десь там, а він прийти не може.
Дорогу знову освітили фари. Везунчик судомно ворухнув лапою — чи то в надії втекти з дороги, чи то прикритися від світла. Цього руху вистачило, щоб у машині помітили, що тварина ще дихає…
