Яка ж ти в нас художниця ростеш, татова гордість.
Голос був теплий, правильно теплий, із придихом на «пухнастий», з усмішкою, вшитою в інтонацію. Оля взяла зайця й посадила поруч із жирафом, до стінки мордочкою в куток.
— Добрий день, — сказала Оксана від дверей.
Наталя обернулася. Усмішка не здригнулася. Вона перебудувалася, як перебудовується машина в потоці, плавно й без ривка.
— Ой, лікарю, добрий день. А ми тут з Оленкою. Скажіть, що там з аналізами? Вітюша сам не свій, каже: печінка. Я всю ніч не спала.
— Перездаємо. Завтра буде ясно.
Оксана підійшла до тумбочки, відчинила, вийняла флакон-муляж — старий, вимитий, з тією самою кривою етикеткою, на дні 2 мм підфарбованої води. Покрутила.
— До речі, а це що?
— Вітамінки.
Наталя простягнула руку відкритою долонею, спокійно.
— Звичайні дитячі вітамішки. Оленка після хвороби ослаблена. Наш дільничний педіатр рекомендував.
— Прізвище педіатра.
Пауза — одна секунда, не більше.
— Зайцева з дванадцятої поліклініки. А що таке?
— Нічого. Протокол.
Оксана поставила флакон назад.
— Вони майже скінчилися, до речі.
— Але я просила Віктора Степановича передати: усі препарати у відділенні — тільки через лікуючого лікаря. Передав?
— Передав, звісно.
Наталя притиснула долоню до грудей.
— Я все розумію. Порядок є. Порядок. Просто вітаміни — це ж не ліки, правда? Це як яблучко.
— У моєму відділенні навіть яблучко — через мене.
Вони подивилися одна на одну. У Наталі були світло-сірі очі, чисті, як вимите скло. Вона всміхалася. Оксана не всміхалася.
— Звісно, лікарю, — сказала Наталя. — Як скажете.
Вона просиділа ще 40 хвилин, читала Олі книжку з виразом, змінюючи голоси, поправляла ковдру. Коли Оля потяглася по сік і ледь не перекинула склянку, рука Наталі метнулася, швидко, точно перехопила склянку в повітрі.
І на одну мить, поки склянка була ще в її пальцях, обличчя в неї стало ніяким — ні злим, ні добрим, вимкненим, як екран. Потім усмішка завантажилася назад.
— Роззява ти моя.
Вона поцілувала Олю в маківку. Оля сиділа під цим поцілунком нерухомо, дивлячись у розмальовку. І зелений фломастер у її пальцях не рухався.
Ідучи, Наталя кинула погляд на підвіконня, на чорний горщик. Погляд тривав менш як секунду. Ковзнув і зник. Але Оксана, що стояла у дверях, побачила, як Наталя на цьому погляді збилася з кроку на чверть такту. Цок-цок, цок-цок…
