— Відчиняй, сусідко! — долинув із-за дверей приглушений голос.
На сходовому майданчику стояла баба Ганна з каструлькою, повною пиріжків. Не чекаючи на запрошення, вона обережно протиснулася всередину й сіла на пуф у передпокої.
— Дитино, я вже кілька днів усе чую, — без довгих передмов почала старенька. — У вас така війна, що весь будинок здригається. Мій онук уночі прокидається й плаче. Каже: «Нагорі тітка кричить, а дядько з нею свариться». От я й вирішила зайти, поки ви з чоловіком зовсім одне одного не занапастили.
— Вибачте, — насилу вимовила Катерина. — У нас просто сталося…
— Знаю, через що ви сваритеся. Через зниклі гроші. Тому й прийшла. Ти ж тиждень тому їздила за місто з ночівлею?
Катерина здивовано кивнула.
— У суботу. А яке це має значення?
Баба Ганна озирнулася на двері й стишила голос.
— У неділю вдень я стояла на балконі й побачила твою Оксану. Вона зайшла до під’їзду. За кілька хвилин я помітила, що у вас у передпокої засвітилося світло — з балкона його було добре видно. Воно горіло досить довго, потім згасло, а невдовзі подруга вийшла надвір.
Катерина не відразу збагнула зміст почутого. У голові наче стало порожньо.
— Оксана? Але що їй було потрібно в нашій квартирі?
— Як вона потрапила всередину, не знаю. Кажу лише те, що бачила на власні очі. Ти розберися, дівчинко. А чоловіка даремно проганяєш. Хороша він у тебе людина.
Старенька підвелася й пішла, залишивши пиріжки на тумбочці. Катерина ще довго стояла в передпокої, не рухаючись. Слова сусідки суперечили порадам Оксани, і тепер усе, що здавалося турботою, оберталося холодним розрахунком.
Вона підняла телефон і набрала Остапа. Коли почула його голос, говорити виявилося важче, ніж вона гадала.
— Повернися додому, будь ласка. Здається, я припустилася жахливої помилки.
Після цих слів Катерина вперше ясно побачила, кого весь цей час звинувачувала й кому беззастережно дозволила спрямовувати власні підозри…
