Увечері зателефонувала мати. Такі розмови траплялися раз на два-три тижні й зазвичай були короткими: як здоров’я, як дитина, чи вистачає грошей, чи не кривдить хто. Мати не лізла з розпитуваннями — чи то з делікатності, чи то зі звички жити поруч, але не надто близько.
— Як ви там? — спитала вона.
— Нормально. Міра сьогодні вперше засміялася.
— Справді? А не пізно?
— Мамо, у чотири місяці це нормально.
— Не знаю. Ти раніше сміялася.
Олеся не стала сперечатися.
— У тебе як?
— Коліно ниє. Погода змінюється, мабуть. — Мати помовчала, і в цій паузі вже чувся наступний запит. — Ти з тим чоловіком живеш?
— Я живу в його будинку. Це різні речі.
— Різні, — погодилася мати так, що стало ясно: не погодилася. — Він хоч хороший?
— Хороший.
— Заміж кличе?
— Мамо.
— Що «мамо»? Ти не дівчинка. Дитині батько потрібен.
— Мірі чотири місяці.
— Тим більше.
Олеся закінчила розмову за кілька хвилин, пославшись на доньку. Міра в цей час спала спокійно й жодного приводу не давала, але мати перевірити не могла. Питання залишилося всередині, як скалка: не тому, що Олеся про нього не думала, а якраз тому, що думала. Тільки не хотіла, щоб хтось ззовні вимовляв це раніше, ніж вона сама розбереться всередині.
За два дні стався вечір, який вона потім довго не могла правильно назвати. Назар повернувся з міста пізно, близько десятої. Олеся чула, як грюкнули вхідні двері, як він пройшов верандою. Міра вже спала. Олеся затрималася у вітальні основного будинку: вони з Галиною Савеліївною переставляли книжки на полицях, і вона не помітила, як минув час.
Назар увійшов, кивнув їй, зняв піджак. Він виглядав утомленим інакше, ніж зазвичай. Не просто після довгого дня — в обличчі був внутрішній осад, ніби щось не вдалося не в справах, а в довірі.
— Поганий день? — спитала Олеся.
Він подивився на неї й сів у крісло.
— Зірвалася угода. Пів року роботи.
— Буває.
— Буває.
Він провів долонями по обличчю. Олеся могла піти. Робота була закінчена, Міра спала, у будинку все стояло на місцях. Але вона не пішла. Пішла на кухню, зварила каву — міцну, без цукру, у маленькій чашці, як він любив. Поставила поруч і сіла навпроти.
— Розкажеш, якщо хочеш.
— Ти розбираєшся в логістиці?
— Ні.
— Тоді буде нудно.
— Усе одно розкажи.
Він розповів. Не вдаючись у деталі, але достатньо, щоб вона зрозуміла: партнер, якому він довіряв кілька років, в останній момент вибрав іншого підрядника, не попередивши й не пояснивши. Гроші були неприємні, але не головні.
— Образливо не те, що контракт пішов, — сказав Назар. — Образливо, що я помилився в людині. Я думав, що вмію їх бачити.
— Умієш.
Він підвів очі.
— З чого ти взяла?
— У мені ти не помилився.
Вона хотіла сказати це легко, як підтвердження його правильного рішення тоді, у пологовому відділенні. Але фраза прозвучала не легко. Надто прямо, надто близько до того, що вона стільки днів обходила стороною.
Назар довго не відповідав.
— Ні, — сказав нарешті. — Не помилився.
Мовчання стало густим. Олеся розуміла, що найрозумніше зараз — встати, побажати на добраніч і піти. Але тіло не слухалося.
— Назаре.
— Так?
— Я хочу тобі дещо сказати. Тільки не знаю, чи правильно.
Він відставив чашку.
— Кажи.
— Боюся, це прозвучить так, ніби я кажу через будинок. Через те, що ти зробив для нас із Мірою. Через роботу. А я не хочу, щоб ти так подумав.
Він мовчав. Не допомагав їй і не квапив, лише чекав.
— Мені важливо, щоб ти розумів різницю, — продовжила вона. — Я тобі вдячна. Це правда. Дуже. Але те, що я намагаюся сказати зараз, не з вдячності. Не через флігель, не через гроші, не через опіку.
— Олесю, — тихо сказав він. — Я розумію різницю.
Вона подивилася на нього, і він додав:
— Я сам про це думаю. Давно. Напевно, довше, ніж слід було мовчати.
Олеся завмерла.
— Чому мовчав?
— Тому що ти живеш у моєму будинку й працюєш у мене. Я не хотів, щоб мої слова стали для тебе тиском. Щоб ти вирішила, що мусиш відповісти правильно. Ця ситуація і без того складна.
— Уже складна, — сказала вона.
— Так. Уже.
Вони підвелися майже одночасно. Опинилися посеред вітальні, між книжковими полицями й столиком з охололою кавою, на відстані трьох кроків.
— Я не знаю, що з цим робити, — зізналася Олеся. — Я так не вмію.
— Я теж, — сказав Назар. — Якщо чесно, зовсім не вмію. У роботі вмію. У рішеннях умію. Тут — ні.
Вона чекала від нього звичної впевненості, але в голосі не було ні пози, ні сорому. Лише факт.
Олеся видихнула.
— Гаразд. Тоді будемо не вміти разом.
Напруга в його обличчі здригнулася й повільно зникла.
— Домовилися.
Вона кивнула й пішла до дверей. На порозі обернулася.
— На добраніч, Назаре.
— На добраніч, Олесю.
Через сад до флігеля вона йшла не швидко. Ніч була прохолодною, у вікнах будинку горіло тепле світло. Щойно сталося щось важливе, але ще без форми, без назви, без обіцянок. І дивним чином це не лякало…
