За кілька днів Влада вже була у великому місті. Молодого дизайнера звали Назар. Він швидко пояснив порядок: Влада робить ескізи, пропонує зміни, а він відшиває моделі й показує їх замовникам. Спершу вона почувалася чужою, майже випадковою, але робота забрала страх. Її лінії виявлялися точними, речі ставали виразнішими, і Назара дедалі частіше запрошували на помітні покази.
Гроші вона отримувала такі, про які ще недавно не наважувалася мріяти. Однієї виплати вистачило б на те, заради чого вдома вона тижнями відкладала кожну купюру. Але сильніше за гроші тішило інше: її бачили, слухали, сприймали серйозно.
Одного разу до майстерні ввійшов чоловік швидкою ходою і з поглядом людини, яка звикла відразу доходити до суті.
— Хочу знати, хто робить тобі ескізи, — сказав він Назарові.
— Можна й спокійніше, — спробував усміхнутися той.
Влада зупинилася біля столу, не розуміючи, чи стосується розмова її.
— Де ця людина?
Назар кивнув у її бік.
— Перед вами.
Чоловік повернувся.
— Мене звати Богдан. Покажіть свої роботи.
Влада подивилася на Назара. Той ледь помітно кивнув. Вона розклала на столі все, що встигла намалювати: сукні, костюми, варіанти для різних фігур, оздоблення, лінії, які народжувалися з довгих вечорів над журналами.
Богдан розглядав мовчки.
— Шити вмієте?
— Так.
— Тоді вам не можна затримуватися тут. Це місце вже затісне для вас.
Він повернувся до Назара:
— Згодні?
Назар важко зітхнув, але кивнув.
— Згоден. Владо, їдь. Там у тебе буде те, чого я дати не зможу. І дякую за все.
— Але… — вона розгубилася. Надто швидко змінювалося життя.
— Жодних «але», — м’яко сказав Назар. — Ти виросла з цієї майстерні.
Богдан привіз її до того самого модного дому, куди вона колись приїжджала студенткою. Влада зайшла всередину й на кілька секунд зупинилася. Зовсім недавно вона сиділа тут серед учнів, гортала чужий журнал і червоніла від зауваження. Тепер їй пропонували місце за робочим столом.
— Я хочу укласти з вами контракт, — сказав Богдан.
— Який контракт?
— Ви створюєте колекцію. Відшиваєте моделі. Помічники будуть. Через місяць — показ. Якщо встигнете й публіка прийме роботу, вийдемо на серйозний рівень.
Влада дивилася на нього, намагаючись зібрати думки.
— Півтора місяця тому я сиділа за партою у звичайному навчальному закладі, а тепер ви говорите про контракт і показ. Таке справді буває?
Богдан усміхнувся.
— Вочевидь, буває. А тепер до справи.
Їй показали робоче місце. Вона мріяла колись про маленький кабінет і одну добру машинку, а перед нею був величезний зал, столи, дзеркала, техніка, помічники, які мали прийти ввечері. Влада провела долонею по гладкому краю столу й відчула не радість, а відповідальність.
— Скільки людей вам потрібно? — запитав Богдан.
— Я не знаю, — чесно сказала вона.
— Тоді вирішу сам. Починайте.
Вона хотіла поставити ще одне запитання, але він уже пішов. Влада сіла, дістала свої напрацювання й зрозуміла: мрія, коли підходить надто близько, може лякати сильніше за бідність…
