Клієнтка прийшла точно в призначений час. Влада впустила її до кімнати й, хвилюючись, сказала надто серйозно:
— Проходьте, роздягайтеся для примірки.
Обидві засміялися: фраза прозвучала майже як у кабінеті лікаря. Жінка вдягла сукню, повернулася до дзеркала й надовго замовкла. Влада стояла поруч, не наважуючись запитати. Здавалося, від цієї паузи залежить усе її майбутнє.
— Не вірю, що це можна було зробити за одну ніч, — нарешті промовила клієнтка.
— Отже, вам подобається?
— Подивіться самі. Стегна не впадають в око, живіт прихований, а я не виглядаю мішком. Я давно не бачила себе такою.
Влада відчула, як утома відступає, ніби її змило теплою хвилею.
— Якщо зачекаєте кілька хвилин, я закінчу шви, і ви одразу заберете.
— Звісно. Я почекаю.
Поки Влада строчила, жінка гортала її журнали, вкриті олівцевими лініями. Потім розрахувалася. Влада тримала купюри в руках і не могла повірити, що їй заплатили за те, без чого вона вже не уявляла життя.
Вона вийшла на кухню, де сиділи батьки.
— Мам, тату, це вам.
На стіл лягли перші зароблені гроші.
— Що це? — Павло подивився на доньку.
— Я тут живу. Хочу допомагати. Решта ж уже роз’їхалися.
Можливо, їй хотілося не тільки допомогти, а й довести: вона вміє не просто ставити важкі запитання, а робити щось власними руками. Потім Влада побігла до Галини Степанівни й розповіла все від початку до кінця. Сусідка обіймала її так, ніби це було справжнє родинне свято.
— Розумниця моя. Скільки ж у тобі сили.
— Це ви мені її показали, — відповіла Влада.
До весни в неї з’явилися дві постійні клієнтки. Грошей стало більше, але Влада майже нічого не витрачала на себе. Вона складала зароблене в конверт: мріяла зняти маленьке приміщення, купити обладнання, відкрити бодай крихітну майстерню. Їй хотілося свого кутка, свого столу, свого світла над тканиною.
Одного разу під час занять до кабінету зайшла кураторка.
— Владо, вийди на хвилину.
Серце в неї провалилося. Перша думка була проста й страшна: дізналися про домашні замовлення, зараз сваритимуть. Вона підвелася, пішла слідом і в кабінеті побачила того самого молодого чоловіка з модного дому.
Він підвівся.
— Добрий день.
— Добрий день, — відповіла Влада й подивилася на кураторку. Та тільки знизала плечима.
Молодий чоловік поклав перед нею журнал. На сторінці були її виправлення ручкою.
— Пам’ятаєте?
Влада впізнала малюнок одразу.
— Пам’ятаю. І що тепер?
— Я спробував переробити модель за вашими лініями. Вийшло сильніше, ніж було. Це помітили всі.
Він говорив стримано, але в голосі чулося хвилювання.
— Що ви від мене хочете? — запитала Влада.
— Запропонувати роботу.
Вона не відразу зрозуміла.
— Але я ще навчаюся.
Кураторка пожвавішала:
— Про це не думай. Ми тільки пишатимемося, якщо наша учениця отримає такий шанс. Із дипломом усе вирішимо.
Влада сіла рівніше.
— А що потрібно робити?
— Зібрати речі й поїхати зі мною до великого міста, — відповів молодий чоловік. — Роботи багато.
— Просто зараз?
— А вас щось тримає?
Влада подумала про дім, про конверт із заощадженнями, про Галину Степанівну, про машинку, яка пахла мастилом і старим деревом. Усе це було дороге. Але шанс стояв перед нею живий, справжній, і міг більше не повторитися.
— Ні, — сказала вона нарешті. — Я згодна…
