Влада змінила плече, прибрала важку деталь біля стегна, перенесла акцент до талії. Вона робила це швидко, майже машинально, як звикла в журналах Галини Степанівни.
— Навіщо ви псуєте видання? — пролунав над нею чоловічий голос.
Вона підвела очі. Перед нею стояв молодий чоловік у строгому костюмі.
— А вам яке діло? — тихо запитала Влада, вирішивши, що це працівник, якому не сподобався безлад.
— Найпряміше. Це мої моделі.
Влада відчула, як спалахнули щоки.
— Ваші?
— Мої.
— Вибачте, — сказала вона й швидко закрила журнал.
Молодий чоловік ще кілька секунд дивився на її виправлення, але промовчав. Екскурсія продовжилася: студентів провели за лаштунки, показали столи, тканини, примірочні, пояснили, як із ідеї народжується готова річ. Увечері всі повернулися втомлені й задоволені.
— Ну що нового побачила? — запитала Галина Степанівна за чаєм.
Влада замислилася.
— Багато. Але щоб зовсім незнайоме — ні. Швидше я побачила, як усе це виглядає в справжній роботі.
— Отже, недарма ти стільки ночей над журналами сиділа.
Влада усміхнулася. Але ввечері довго не могла заснути. Навчання добігало кінця, а йти на підприємство, де шиють однотипні речі, їй не хотілося. Її тягнуло до індивідуальних замовлень: до людей, яким потрібен не просто одяг, а можливість інакше подивитися на себе. Наступного дня вона прийшла до сусідки з рішенням.
— У мене до вас ділова пропозиція, — сказала Влада просто з порога.
— Як серйозно. Слухаю.
— Дозвольте забрати машинку додому. Я дам оголошення, прийматиму замовлення. Якщо зароблю, більшу частину залишатиму собі, а частину віддаватиму вам.
Галина Степанівна розгубилася, потім похитала головою.
— Що ти вигадала? Ніяких часток мені не треба. Потрібна машинка — бери. Мені достатньо, що ти приходиш і не забуваєш мене.
— Ви завжди мене виручаєте, — сказала Влада й обійняла її.
Оголошення вона написала акуратно: приймає замовлення за ескізами, допомагає підібрати фасон. Уже наступного дня прийшла перша клієнтка. Жінка була повною, збентеженою, із втомленим обличчям. Вона зізналася, що в магазинах речі на неї є, але сидять погано й роблять її ще важчою.
— Я намалювала, як хочу, — сказала вона, дістаючи пом’ятий аркуш.
Влада уважно подивилася.
— Саме так?
— А що, не можна?
— Можна. Тільки я б тут додала запах, а лінію пустила трохи інакше. Тоді стегна не так впадатимуть в око, і живіт не виступатиме вперед.
Жінка вперше подивилася на неї не як на дівчисько, а як на майстра.
— Робіть, як вважаєте. На примірці побачу.
— Приходьте завтра.
— Уже завтра?
— Так.
Влада працювала всю ніч. Тканина слухалася, строчки лягали рівно. До ранку сукня була майже готова, залишалося тільки побачити, як вона сяде на фігуру. Очі злипалися від утоми, але всередині горіло таке напружене щастя, якого вона раніше не знала: перше справжнє замовлення…
