До останнього дзвоника дівчата готувалися заздалегідь. Знову стали модними шкільні сукні й білі фартухи: у когось мереживні, у когось нові, у когось позичені в старших сестер. У Влади була тільки стара формена сукня. Фартуха не було зовсім.
— Мам, може, у нас є біла тканина? Хоч невеликий шматок. Я сама спробую пошити, — попросила вона.
Мар’яна довго рилася в шафі, у згортках, у шухлядах і нарешті принесла відріз білого трикотажу.
Влада взяла його й одразу зрозуміла: тканина надто м’яка, тягнеться в руках, не тримає форми.
— З такого фартухи не шиють, — обережно сказала вона.
— Іншого немає. Не хочеш — іди без фартуха, — втомлено відповіла мати.
Влада промовчала. Увесь вечір і частину ночі вона вовтузилася з викрійкою: розкладала тканину на столі, зметувала, розпорювала, знову підгинала краї. Іноді їй здавалося, що виходить красиво. Білий фартух здавався чистим, майже святковим, якщо не придивлятися надто уважно. Вранці вона вдягла сукню, пов’язала свій виріб і побачила в дзеркалі, що трикотаж тягне вниз і трохи перекошує фігуру. Переробляти вже було неможливо.
На шкільному подвір’ї шуміли випускники. Дівчата поправляли банти, розглядали одна одну, сміялися, фотографувалися. Влада тільки підійшла до своїх, як один із хлопців скривився й голосно сказав:
— Ти це з чиєї білизни собі фартух викроїла?
Сміх підхопили відразу. Хтось смикнув фартух за край, хтось повторив ще грубіше, хтось навмисне нахилився, ніби розглядав шви.
— Не чіпайте, — видавила Влада й відступила.
— Та годі, ми ж жартуємо, — зареготали хлопці.
Дівчата стояли поруч і мовчали. Їхнє мовчання було не кращим за насмішки: вони все бачили, все розуміли, але залишалися глядачками.
Лінійка тягнулася нестерпно довго. Влада майже не чула, що говорили вчителі. Квіти, дзвоник, привітання — усе розпливалося. Їй здавалося, що на всьому подвір’ї бачать тільки її фартух, невдалу тканину й цей смішний, жалюгідний перекіс. Коли свято закінчилося, вона зірвалася з місця й побігла додому, ковтаючи сльози.
Біля під’їзду на лавці сиділа сусідка, Галина Степанівна. Вона знала Владу з дитинства: іноді пригощала пиріжком, іноді просто всміхалася їй так тепло, що дівчинка почувалася потрібною. Побачивши заплакане обличчя, жінка підвелася.
— Владочко, хто тебе образив?
— Ніхто, — сказала Влада, ховаючи очі.
Галина Степанівна не стала розпитувати. Вона тільки м’яко обійняла її й раптом помітила:
— Фартух новий?
Влада схлипнула й несподівано зраділа: сусідка побачила не ганьбу, а працю.
— Я сама пошила.
Жінка обережно торкнулася тканини.
— Матеріал, щоправда, не найкращий.
— Який був, із такого й пошила, — відповіла Влада, знову відчуваючи клубок у горлі.
— Не сердься. Видно, що руки в тебе старанні. Ходімо до мене.
— Навіщо?
— Покажу тобі дещо…
