Квартира Галини Степанівни пахла свіжою випічкою, чистими фіранками й спокоєм. У Влади вдома все було інакше: потрібне, витерте, практичне, без зайвої краси. Килимів не тримали, щоб молодші не бруднили, замість штор висів тонкий тюль, меблі складалися з шафи, стола й ліжок. Тут же навіть тиша здавалася м’якою.
— Заходь до кімнати, — покликала сусідка.
Влада переступила поріг і зупинилася. На столі стояла швейна машинка. Ручна, стара, з потертим корпусом, зовсім не така, які вона бачила у мріях, але для неї — прекрасна до неможливості. Дівчинка дивилася на неї, боячись навіть моргнути.
— Я просила таку в батьків, — прошепотіла вона. — Сказали, занадто дорого.
— Приходь до мене вечорами, — сказала Галина Степанівна. — Покажу, як із нею поводитися. Освоїшся, а потім, дивись, і забереш собі. У мене вона все одно більше стоїть без діла.
— Ви справді? — Влада не вірила. — Не жартуєте?
— Які вже тут жарти. Хочеш — сьогодні почнемо.
Додому Влада повернулася з таким світлим обличчям, що Мар’яна вирішила: свято все-таки минуло добре. Вона не запитала, чому донька вранці вибігла заплакана, а ввечері майже сяяла. Дім знову шумів каструлями, білизною й чужими проханнями.
Увечері Влада постукала до сусідки.
— Добрий вечір. Я прийшла, як ви дозволили.
— Заходь, я все приготувала.
— Що саме?
— Машинку, нитки, тканину. З чогось же треба починати.
У Влади перехопило подих.
— Я багато читала. Можу зметувати вручну, спробувати зняти викрійку.
— Тим краще. Отже, швидше зрозумієш, що до чого.
Галина Степанівна сіла поруч і почала показувати: як вставляти нитку, як тримати тканину, як не тягнути її на себе, як слухати хід машинки. Влада нахилилася так близько, що волосся впало їй на обличчя. Вона боялася пропустити рух, слово, поворот руки.
— Мені самій тепер важко, — зізналася сусідка. — Очі вже не ті, навіть в окулярах важко ловити строчку. А в тебе погляд молодий, руки спритні.
— Можна спробувати пошити щось справжнє? — запитала Влада.
Галина Степанівна усміхнулася, підійшла до комода й дістала довгу чорну сукню. Тканина м’яко переливалася, як темна вода у вечірньому вікні.
— Яка красива, — видихнула Влада.
— У тебе скоро випускний, а сукні, здається, немає. Ось із цього й зробимо.
— Але вона ваша.
— Носила, коли була молодшою. Тепер нехай послужить тобі.
Вони обережно розпороли сукню по швах. Сусідка пояснювала, як думати про тканину, як не сперечатися з її напрямком, а Влада розповідала, які лінії бачила в журналах. Іноді вона несміливо заперечувала: тут краще прибрати зайве, там зробити м’якше, тут інакше повести виріз.
До машинної строчки того вечора справа не дійшла. Галина Степанівна втомилася й подивилася на годинник.
— На сьогодні досить. Устигнемо, дитино. Часу ще достатньо.
Влада підвелася, хоча пальці все ще тягнулися до машинки.
— Вибачте, я вас затримала.
— Не вибачайся. Ти вмієш чекати. А завтра продовжимо.
Додому Влада йшла так, ніби несла всередині маленький вогонь. Мар’яна зустріла її на порозі.
— Гуляла?
— Коли це я гуляла? Я була в Галини Степанівни. Вона вчить мене шити.
Мати подивилася на неї уважно, але розпитувати не стала.
— Гаразд. Іди спати.
Мар’яна втомилася від материнства так, що дедалі частіше думала: головне вона вже зробила — народила, вигодувала, довела до школи. А далі нехай кожен якось вибирається сам…
