Вона притиснула телефон до грудей і змусила себе дихати повільніше. За дверима тихо перемовлялися. Саміра запитала, чому Анна не знає про аванс. Амір відповів, що та злякалася відповідальності й тепер торгується. У його голосі звучало роздратування людини, якій заважають завершити давно підготовлену справу.
Анна сховала телефон у складці підкладки й повернулася. — Я хочу почути все від початку. Хто подав заяву від мого імені? Що станеться вранці?
— Заява лише попередня, — сказав Амір. — Завтра ти підтвердиш особу в банку, дочірня компанія отримає кредит, а гроші підуть на термінові борги родинного підприємства. Тут працюють сорок дві людини. Батько заклав будівлю, в якій живе вся родина. Якщо ми не встигнемо до кінця місяця, люди втратять роботу, а батьки — дім.
У його поясненні була правда, і саме тому воно звучало переконливо. Останні місяці в родинній компанії безупинно дзвонили телефони, Набіль зривався на працівниках, Саміра продавала коштовності, називаючи це оновленням колекції. Якось Набіль зажадав у брата оригінал договору про термінове постачання, але Амір відповів, що покаже його під час внутрішньої перевірки, призначеної на кінець місяця. Анна співчувала їм, не розуміючи, що її співчуття вже внесли до розрахунку.
До кімнати ввійшла Лейла, дружина Набіля й бухгалтерка компанії. У руках вона тримала склянку води. Лейла вела не лише розрахунки, а й родинний архів, тому в неї зберігалися дублікати ключів від шаф із документами. Від її зарплати залежали маленька донька та хвора мати. На весіллі Лейла майже не усміхалася, а перед церемонією несподівано запитала Анну, чи має вона окремий рахунок. Тепер вона дивилася не на наречену, а на синю теку. — Ти справді погодилася стати керівницею? — запитала вона.
Амір різко забрав у неї склянку й поставив перед Анною. — Не втручайся.
— Я повинна знати, чиє ім’я з’явиться у звітності.
Набіль наказав дружині вийти. Лейла послухалася, але, проходячи повз Анну до прихованих за панеллю дверей гардеробної, ледь помітно торкнулася її ліктя. У долоні Анни залишилася картка від службового ліфта, а сама Лейла самими губами промовила: «Коробочка. Під вставкою». Перед виходом вона непомітно просунула складену пластикову смужку між язичком замка й одвірком. Двері до службового коридору причинилися й із кімнати здавалися замкненими.
Анна не ворухнулася. Надто квапливий погляд викрив би Лейлу, а без паспорта будь-яка втеча обернулася б новою залежністю. Вона ковтнула води, хоча зуби стукнули об скло. — Покажіть листа, якого я нібито надіслала.
Саміра відкрила електронне листування на своєму телефоні. Відправника було збережено як «Анна Коваленко», тому повна адреса не відображалася. У листах Анна пропонувала стати номінальною керівницею, обіцяла пройти банківську перевірку й наказувала переказати винагороду своєму «розрахунковому посереднику». Фраза «згідно нашої розмови» повторювалася чотири рази. Амір постійно припускався цієї помилки, хоча Анна виправляла: «згідно з нашою розмовою».
— Покажіть повну адресу відправника, — попросила вона.
Амір вихопив телефон у матері. — Досить. Або ти довіряєш мені, або визнаєш, що весь цей рік був брехнею.
Ще вранці такі слова змусили б Анну виправдовуватися. Вона познайомилася з Аміром, коли його компанія оздоблювала демонстраційну квартиру, а її студія відповідала за інтер’єр. Він привозив їжу, якщо вона затримувалася на об’єкті, пам’ятав назви маминих ліків, терпляче розмовляв із невдоволеними замовниками. Після болісного розлучення Анна довго уникала близькості, і його спокій здавався їй рідкісним дарунком.
Тривожні дрібниці теж були. Він квапився зіграти весілля до кінця місяця, просив скан паспорта для «родинної подорожі», цікавився статутом її студії й одного разу розсердився, коли вона показала шлюбний договір незалежному юристові. Потім вибачився, приніс її улюблені білі квіти, погодився на всі правки. Анна сприйняла поступку як доказ чесності, а тепер зрозуміла: той договір йому не заважав. Справжні папери весь цей час чекали в синій теці.
— Я довіряла тобі, — сказала вона. — Тому ти мене й обрав.
Амір зблід. На мить у його обличчі з’явився такий біль, що Анна мало не засумнівалася в собі. Потім він прошепотів: — Не змушуй мене робити ще гірше. Вранці ти все підпишеш, а зараз залишишся тут.
Анна відчула, як усередині згасає остання надія почути від нього правду…
