Саміра й Набіль пішли до сусідньої кімнати. Амір сів біля дверей, поклавши телефон Анни поруч із собою. За герметичними вікнами мерехтіли вогні висоток, кондиціонер гудів рівно й холодно. Святкова сукня стала важкою, мов мокра ковдра. Анна сиділа на краю ліжка й думала, що ніхто ззовні не почує, якщо вона закричить.
Вона уявила обличчя матері, яка кілька годин тому плакала під час відеодзвінка й просила їх берегти одне одного. Сором обпікав дужче за страх. Анна сама захищала Аміра, коли Ольга називала його поспіх підозрілим. Сама віддала копії документів. Сама сміялася з фрази Лейли: «У цій родині подарунки іноді виявляються рахунками». Їй здавалося, ніби кожне довірливе рішення тепер свідчить проти неї.
— Ти колись збирався розповісти? — запитала вона.
Амір довго мовчав. — Я хотів закрити борг до весілля. Угода зірвалася. Потім батько опинився в лікарні, Набіль дізнався про прострочення. Я не міг дозволити, щоб усе завалилося через одну помилку. Ти була б керівницею лише на папері.
— А підроблені повідомлення?
— Я переказав їй зміст наших розмов. Вона зрозуміла все надто буквально. Після весілля ми б розібралися.
Його «ми» остаточно повернуло Анні ясність. Він не бачив перед собою окремої людини, здатної погодитися чи відмовити. У його світі її ім’я, підпис, робота і страх уже стали родинним ресурсом. Анна опустила погляд, удаючи зламану, а сама намацала під підкладкою холодний край старого телефона й вирішила, що відтепер кожне її слово стане дією…
