Вона говорила без спроби виправдатися. Тарас не знайшов, що додати, і лише кивнув. Перед ним сиділа жінка, яка врятувала його двічі, а тепер спокійно визнавала власну помилку. Сперечатися з таким визнанням чи втішати її звичними словами було б зайвим.
— Лопату знайдеш у сінях, — сказала Оксана. — Копати треба глибоко. Там, у дальньому кутку, біля старої яблуні.
Тарас узяв лопату й вийшов. Верхній шар землі під деревом виявився щільним, переплетеним корінням. Лезо ковзало по камінню, зі скрипом входило в ґрунт. Потім земля стала м’якшою й темнішою. Із заглибини потягло вологим запахом, якого не відчувалося на поверхні.
Він працював розмірено. Не намагався швидше відбутися, не кидав лопату після кожного важкого руху. З яблуні вряди-годи зривалися листки й опускалися поруч. Коли яма стала приблизно по коліно, на подвір’я вийшла Оксана з тією самою потемнілою шкатулкою.
Вона поставила її на траву й відкрила. Тарас вибрався з ями, обтрусив долоні об штани. Оксана розгорнула полотно й почала брати речі по одній. Над кожною щось шепотіла майже беззвучно. Він стояв поруч, не намагаючись розчути.
Першим у шкатулку опустився кулон із темним каменем, слідом другий. Потім ланцюжок із хрестиком і каблучка із зеленим склом. Браслет із червоним каменем Оксана потримала трохи довше, перш ніж покласти до решти. За ним ліг вузький браслет з орнаментом, який ще недавно охоплював дитяче зап’ястя.
Останньою вона дістала з кишені фартуха гладеньку каблучку. Тарас одразу її впізнав. Оксана шепотіла над нею найдовше. Лише потім поклала на саме дно.
Теплий вечір пах скошеною травою й щойно вийнятою землею. За городами рівно стрекотіли коники. Оксана закрила шкатулку й провела долонею по кришці, ніби прощаючись із річчю, яку надто довго тримала біля себе. Потім передала Тарасові.
Він прийняв шкатулку обома руками. Дерево зберігало тепло її пальців. Опустивши шкатулку на дно ями, він почув короткий глухий стукіт. Шкатулка лягла рівно. Оксана стояла поруч, дивлячись униз, а Тарас знову взявся за лопату.
Засипав не поспішаючи. Його ніхто не просив рухатися повільно — квапитися не хотілося йому самому. Волога земля лягала на дерево, поступово закриваючи його. Невдовзі розрізнити шкатулку стало неможливо. Лишалося досипати яму, втрамбувати землю ногою й вирівняти поверхню.
Закінчивши, Тарас іще постояв біля яблуні з лопатою в руці. Перед ним темнів прямокутник розворушеної землі. Не можна було дібрати точного слова для того, що відбувалося всередині. Тиск, до якого він устиг звикнути за останній місяць, ніби послабшав. Не зник однією чудесною миттю, але трохи відпустив, дозволив випростатися.
— От і добре, — неголосно мовила Оксана.
Неясно було, звертається вона до нього чи говорить сама до себе. Вони пішли до хати. Оксана поставила чайник; Тарас довго змивав із рук землю, особливо ту, що забилася під нігті. Ці звичайні рухи повертали їх до кухні, до столу, до вечора після важкого дня.
За чаєм господиня сказала:
— Там треба поставити сарай.
Тарас підвів голову.
— Над тим місцем, де закопали?
— Так. Треба, щоб воно було зайняте. Відкритою землю лишати не можна.
Він кивнув і зробив ковток.
— Будувати я вмію. Ще в дитбудинку на праці вчили. І потім доводилося підробляти.
— Бачу, що вмієш.
— Звідки знаєш?
— Половицю ж добре зробив.
Тарас подивився на неї. Оксана тримала кухоль і зберігала такий вираз обличчя, що неможливо було до кінця зрозуміти, жартує вона чи хвалить серйозно. Ймовірно, у її відповіді було і те, і те. Він не став уточнювати.
Наступного ранку Тарас узяв аркуш паперу й накреслив простий план: три метри на чотири, двосхилий дах, одні двері. Оксана подивилася й схвалила. Тарас з’їздив до господарського магазину біля найближчої станції, привіз брус, дошки, кріплення. Склав усе на подвір’ї акуратно, щоб було зручно брати, і взявся до роботи.
Тепер він підводився о шостій, снідав і виходив до будови. На подвір’ї стукав молоток, шарудів рубанок, озивалася ножівка. Ці звуки складалися в ритм дня. Оксана йшла у своїх справах і поверталася; іноді виносила чай, ставила кухоль на дошку поруч із ним і без зайвих слів ішла назад.
Робота займала руки цілком, а голові лишала зрозумілі питання. Рівно ліг брус? Чи достатній ухил майбутнього даху, щоб сходила дощова вода? Що треба зробити далі? Кожне таке питання стосувалося того, що було перед очима. Відповідь можна було знайти тут само, біля дерева й інструментів.
Тарас із незвичним подивом помічав внутрішню тишу. Ззовні весь час щось стукало чи рипіло, пахло смолою й свіжою стружкою, а в голові ставало спокійніше, ніж за багато років. Йому не треба було без кінця прораховувати, де небезпека і як із неї вибратися. Зараз треба було розібратися з черговою дошкою. Потім із наступною.
Увечері до Оксани приходили відвідувачі. Тарас, як і раніше, йшов до іншої кімнати. Однак більше не притискався до стіни з напруженою спиною. Сідав на ліжко, нахилявся вперед, спирався ліктями на коліна й слухав.
Раніше він намагався вловити передусім слова: яку пораду вона дасть, яку траву назве, що відповість на скаргу. Тепер помічав те, повз що раніше проходив. Скільки часу Оксана дозволяє людині говорити. Як витримує мовчання, не поспішаючи заповнювати його першою-ліпшою фразою. Як не відбирає в співрозмовника можливості договорити, навіть коли той збивається.
З різними людьми її голос звучав по-різному. Одному вона відповідала повільно й м’яко, іншому — прямо й коротко. З третім дозволяла собі теплу, майже жартівливу інтонацію. Це не була однакова втіха для всіх. Оксана слухала кожного, хто зараз сидів перед нею.
І Тарас чув, як змінювалися голоси тих, хто йшов. Біди відвідувачів не зникали за час розмови. Ніхто не обіцяв миттєво виправити їхнє життя. Але людині ніби поверталася здатність витримати власну трудність. Вона лишалася важкою, зате переставала затуляти собою все інше. Він сидів за стіною й міркував про це, поки надворі потроху темніло.
Сарай теж змінювався поступово. Спершу на подвір’ї піднявся каркас із бруса. Потім з’явилася обшивка: дошка за дошкою закривала порожнечі між стійками. Уранці біля споруди особливо сильно відчувався запах свіжого дерева. Далі настав час крокв і даху. Тарас працював сам, обережно ступаючи по пружних дошках.
Одного вечора, коли лишалося повісити двері й закрити коник, Оксана вийшла до нього. Постояла біля сараю, оглядаючи зроблене, потім повернулася…
