— Мама вдома? — спитала Оксана цілком рівним голосом.
Мати виявилася невисокою жінкою зі стомленим обличчям і уважними, швидкими очима. Вона вислухала пояснення, подивилася на доньку, потім на її руку.
— Олю, зніми браслет.
— Мамо, ну…
— Зніми, будь ласка.
Дівчинка послухалася з видимою образою. Браслет перейшов спершу до матері, потім до Оксани. Жінка не стала ставити додаткових запитань. Із кімнати принесла ще каблучку з темно-зеленим склом: знайшла серед чоловікових паперів у шухляді столу й не знала, куди її подіти.
Оксана забрала обидві речі й подякувала. Господиня кивнула, після чого двері зачинилися.
Уже надворі Тарас дістав із кишені зім’ятий аркуш. Уранці він накидав по пам’яті список і тепер ще раз пробіг його очима.
— Більше адрес немає.
Оксана розгорнула згорток. Не поспішаючи перерахувала: два кулони, ланцюжок із хрестиком, каблучка із зеленим склом, два браслети. Шість речей. Гладенька каблучка була в неї окремо.
— Усе знайшли, — підтвердила вона.
Полотно знову сховало прикраси. Оксана прибрала згорток до сумки, і вони попрямували до зупинки. Тарас спершу йшов попереду, потім сповільнився, щоб їй було зручно йти поруч. Сонце вже хилилося до вечора. У теплому міському повітрі змішувалися пил, запах бензину й нагрітого за день асфальту.
На зворотному шляху за вікном знову пішли паркани й берези, далі розкрилися поля. Сумка лежала на колінах в Оксани. Невеликий згорток виглядав легким, майже незначним. Тарас згадував простягнуту жіночу руку з прикрасами, дівчинку, якій не хотілося розлучатися з браслетом. Ці обличчя поверталися самі, поки місто лишалося позаду.
Вони майже не розмовляли. Тиша тепер не тиснула так, як до поїздки. У ній відчувалася втома після зробленої справи, хоч обоє розуміли, що завершено ще не все. Прикраси зібрали, але їхня небезпека від цього не зникла.
До села автобус увійшов, коли низьке сонце вже торкалося соснових верхівок. Довгі тіні лежали впоперек вулиці. Оксана вийшла, міцніше притримуючи сумку, Тарас спустився слідом. До дому пішли поруч, майже плече в плече.
Галя полола грядку біля паркану. Почувши кроки, підвела голову. Її вітальний кивок не цілком приховував цікавість.
— Добрий вечір, — сказала Оксана на ходу.
— І вам добрий.
Сусідка проводжала їх поглядом до хвіртки. У домі за день накопичилося сухе, трохи запилене повітря. Оксана відчинила кухонне вікно й поставила сумку на стіл. Тарас зупинився біля одвірка.
— Тепер що робитимемо?
Вона дістала згорток, розв’язала полотно. Метал лежав нерухомо. Будь-хто інший побачив би лише прикраси, яким і належить лежати так тихо. Оксана знала, скільки за цією тишею приховано.
— Тепер вчиню інакше.
— Як?
— Закопаю їх.
Тарас подивився на розгорнуте полотно.
— Ти ж стільки років їх тримала. Чому одразу не закопала? Було б простіше.
Оксана не відповіла відразу. Пересунула згорток із краю столу ближче до середини, ніби рукам потрібна була невелика справа, перш ніж вона вимовить уголос те, що вже зрозуміла.
— Я думала, що зможу впоратися. Що втримаю цю силу, бо сама сильніша. А виявилося, не все мені під силу. Тепер це знаю…
