— Що далі думаєш?
Тарас відклав рубанок, витер долоню об штанину. Якби таке запитання поставила інша людина, в ньому легко можна було б почути пропозицію збиратися в дорогу: допомога закінчилася, пора йти. Але Оксана не ховала вимоги в натяках. Вона питала саме те, що хотіла знати.
Він дозволив собі подумати, не вигадуючи зручну відповідь наперед. Подивився на споруду, на стару яблуню, на місце, де зовсім недавно копав. Усе це було поруч, було зрозумілим і справжнім. А далі він іще нічого не вирішив.
— Не знаю, — нарешті сказав Тарас.
Оксана чекала.
— Раніше я б такої відповіді злякався. Раз не знаю, значить, треба терміново щось вигадувати. Інакше небезпечно.
— А тепер?
— Тепер не знаю, а страху немає. Мені самому дивно.
— Нічого дивного.
Вона пішла до хати. Із відчинених дверей потягло вечерею — картоплею, цибулею, звичайною домашньою їжею. Тарас іще трохи лишився на подвір’ї. Над яблунею синіло небо, по краях уже проступали вечірні фіолетові відтінки. Сарай стояв міцно й пах свіжою деревиною.
Глибоко під ним лежала шкатулка. Разом із прикрасами земля сховала стільки чужого болю, хвороб, смертей і той втрачений місяць, після якого йому довелося шукати дорогу назад. Тепер над цим місцем стояла споруда, зроблена його руками.
Тарас підняв рубанок, відніс до сіней і повісив на цвях. Зняв куртку, струсив — на підлогу посипалися тирса. Він подивився вниз і подумав, що треба б підмести.
Потім пішов по віник. Життя тривало, і в ньому знову знаходилися справи, з якими він міг упоратися.
