Оксана ледь кивнула. Зміна імені не здивувала її настільки, щоб перебивати.
— Виріс у дитбудинку. Батьків не знав. Скільки себе пам’ятаю, все сам. Потім опинився на вулиці… А там навчився в карти грати. Краще б не навчився так добре.
Він дивився вгору й говорив рівно, майже безбарвно. За цією рівністю відчувалося зусилля не звернути розповідь убік. Тарас був картярським шулером. Саме цим жив: чужі компанії, чужі гроші, постійна непевність у тому, що буде далі.
— Не тому, що все мало було, — пояснив він. — Просто іншого в мене не було. Ніхто не запропонував, не навчив. Що вмів, тим і заробляв.
Так він пояснював, чому заробляв на життя картярським шулерством. Голос лишався рівним, ніби він повторював давно знайому розповідь, у якій уже важко було відділити слова від звички їх вимовляти. Оксана слухала. За стіною тихо працював холодильник; домашній звук не змінювався ні від почутого імені, ні від зізнання.
— А того разу я заборгував, — провадив Тарас уже тихіше. — Людям, з якими так не можна. Вони мене вивезли до лісу. Не для того, щоб налякати. Хотіли там лишити назавжди. Вирішили, що так і сталося.
Він підняв праву руку й подивився на червоний слід. Тепер каблучки не було, але смуга ще виразно охоплювала палець.
— Ти мене врятувала. Я це розумів. І вдячний був по-справжньому. Мені тут добре було. Тихо… Навіть думав, що, може, вдасться…
Фрази він не закінчив. Провів долонею по обличчю, ніби втомився від самого зусилля говорити, і повернувся до того, що мусив назвати.
— А потім поліз лагодити підлогу й побачив шкатулку. Відкрив — золото. І все в мені спрацювало, як раніше. Не думав, не збирався заздалегідь. Само.
Оксана не стала ні погоджуватися, ні заперечувати. На її обличчі він не бачив осуду, але не було й того нарочито скорботного співчуття, коли людина наперед показує, як їй шкода співрозмовника. Вона слухала уважно й рівно, лишаючи йому змогу договорити все, що він наважився розповісти.
— Спочатку тільки каблучку взяв. Умовляв себе: на крайній випадок. Потім забрав решту й пішов.
Між цим зізнанням і наступним він помовчав. Замовчати вже не виходило, але кожен новий крок давався важко.
— У місті мене швидко знайшли. Сховатися як слід не встиг. Вони виявили мішечок. Каблучку я окремо в кишеню поклав, її не побачили. Решту забрали. Там із лишком вистачало на борг. Перерахували й сказали, що розрахунок завершено.
За їхніми словами, він їм більше не був потрібен. Тарас повірив: гроші отримали, навіщо ще його чіпати? Його відпустили.
— За три дні їхня машина злетіла з траси в річку, — сказав він. — Усі троє загинули. Ті самі, що золото між собою поділили. У місті тільки про це й говорили. Тоді я зрозумів, що мій борг перед ними тепер закритий назавжди…
