Він знову замовк, дивлячись у стелю. Вітер ворухнув березу за вікном, по стіні ковзнула й зникла тінь. Оксана не переривала паузи. Після розповіді про чужу загибель слова про власне життя не знаходилися відразу.
— У мене лишилася одна каблучка. Навіть не знаю, чому її не віддав. Сховав, і все. Першого ж вечора я надяг її на палець. Сподобалася. Думав, нехай буде моя.
Тепер він вимовляв це з подивом, ніби йшлося про вчинок, якого не міг пояснити навіть самому собі. Гладенький шматочок золота здавався тоді тим небагатьом, що вдалося зберегти. Тарас дивився на порожній палець і вів далі:
— А далі все поїхало. Потроху. Спочатку сон пропав, потім їсти перестав. Лежу в найманій кімнаті, дивлюся в стіну. Розумію, що треба встати, а змусити себе не можу.
— Давно зовсім не спав?
— Три доби. До того теж погано: години дві чи три урву — і знову очі розплющені. Останній тиждень майже нічого не їв.
Оксана підвелася й підійшла до вікна. Поправила фіранку, хоч та висіла рівно. Якийсь час стояла до нього спиною.
— Чому вирішив повернутися сюди?
Тарас довго шукав відповідь.
— Сам не знаю. Ніби ноги вирішили. Лежав, потім підвівся. Опинився на зупинці. Доїхав до села… Поки йшов до дому, все думав: не пустиш. І матимеш рацію. А все одно йшов.
Оксана повернулася до нього.
— Значить, тобі треба було сюди повернутися.
Він підвівся на лікті. Йому здалося, що вона або не зрозуміла найголовнішого, або чомусь не хоче називати це вголос.
— Я ж обікрав тебе. Ти пішла з дому й лишила мене тут, довірилася. А я взяв твоє й утік.
— Я почула.
— Тоді як ти можеш…
Договорити запитання Тарас не зміг. Оксана знову сіла біля ліжка й подала йому кухоль. Він не просив, але вона вирішила, що йому треба попити.
— Ти сам прийшов назад, — сказала вона. — Зараз це головне.
— Від цього крадіжка нікуди не поділася.
— Не поділася. Але повернутися ти все-таки зумів.
Тарас опустився на подушку. Він приготувався до докорів, до умов, до відмови — до чого завгодно, чому зміг би знайти зрозуміле місце у своєму колишньому житті. Розмова йшла інакше. Його вчинок ніхто не оголошував невинним, але й самого його не зводили до одного цього вчинку. Він іще не розумів, як на таке відповідати.
За сімдесят три роки Оксана навчилася розрізняти багато чого. Бачила людей, які вдавали каяття й так нічого про себе не говорили. Бачила зізнання, вичавлені обставинами, коли заперечувати вже марно. Іноді траплялася й інша правда: вона виходила з болем, бо людина сама більше не могла носити її в собі. Зараз вона чула саме таку.
Якийсь час вони мовчали. Надворі гілка берези м’яко торкалася рами. Потім Тарас спитав, не відриваючи погляду від стелі:
— А каблучка? Та, яку ти вчора зняла. Що з нею?
— У ній чужа біда, — відповіла Оксана. — Почалася задовго до тебе. Я колись узяла її й думала, що зможу тримати в домі, не даючи їй діяти. Не змогла.
— Значить, зі мною це через неї? Вона навмисне?
— Вона робила те, заради чого її замовили. А ти трапився поруч.
Тарас повернув голову до тумбочки. Там стояв кухоль з охололим відваром. Каблучки не було.
— І що тепер?
Оксана підвелася, поправляючи фартух.
— Тепер поїси й іще поспиш. Далі поговоримо.
— Про що?
Біля дверей вона зупинилася.
— Треба розібратися, куди потрапили прикраси. І вирішити, що нам робити.
Вона пішла на кухню. Зашуміла вода: Оксана мила руки, збираючись готувати. Березова гілка ще раз торкнулася рами, і Тарас знову подивився вгору. Усе в кімнаті лишилося незмінним — ліжко, тумбочка, білі щілини між колодами. Тільки лежати тут стало легше.
Він іще не знав, як можна виправити те, що сталося. Не розумів, навіщо знадобилася наступна розмова, якщо вже розповів про мішечок і загиблих. Але одне слово запам’ятав одразу: «нам». Оксана сказала його так буденно, ніби воно завжди мало до нього стосунок. Тарас лежав, дослухаючись до кухонних звуків, і звикав до цієї незвичної думки…
