Юрист Віктор Мельник приймав у невеликому офісі на першому поверсі старої будівлі. У коридорі пахло пилом, кавою й мокрими пальтами. Він слухав довго, майже не перебиваючи, переглядав розписку, копії, запис і робив короткі нотатки в блокноті.
— Емоційно це важко, — сказав він нарешті. — Юридично — не швидко. Треба підтвердити справжність документів, носія і підняти нотаріальну справу. Якщо буде спір щодо спадщини, готуйтеся до суду. Поки що нічого не підписуйте й нікому не віддавайте оригінали.
Марина впіймала себе на дитячому бажанні, щоб юрист одразу сказав: «Ви маєте рацію, все вирішено». Натомість він говорив про запити, експертизи й строки, і ця сухість чомусь протвережувала. Правда була на їхньому боці, але їй усе одно треба було пройти довгий коридор кабінетів.
— Будинок можуть продати без мене? — спитала Марина. Віктор похитав головою: повністю — ні, якщо вона співвласниця і не дала згоди, але частку можуть використати для тиску. Ще він попросив зафіксувати місце знахідки. Олександр тихо дістав телефон: він зняв, як Марина витягувала коробку.
На відео вона побачила себе збоку: брудний халат, мокрі коліна, обличчя людини, якій повернули минуле разом із новим болем. Їй стало соромно не за вигляд, а за те, як довго вона дозволяла іншим вирішувати, що з нею можна робити.
Віктор попередив, що ввечері з Ольгою краще говорити не наодинці й не провокувати її. «Люди в боргах іноді роблять дурниці не тому, що чудовиська, а тому, що впевнені: назад дороги немає». Марина подумала про сестру, яка майже не їла і дедалі частіше зривалася на шепіт. Ольга теж була налякана, але її страх не повинен був стати бідою Лізи…
