Уранці Марина не пішла на роботу. Вона написала начальниці про сімейні обставини, тричі стерла повідомлення і все одно надіслала. Олександр відвіз Лізу до школи мовчки, а повернувшись, поставив перед Мариною чашку кави й сів навпроти, винувато дивлячись на свої руки.
Ольга зателефонувала о десятій. Голос у неї був бадьорий, майже лагідний: оцінювач зможе під’їхати сьогодні, будинок із ділянкою треба оглянути терміново, Саша ж згоден. Марина подивилася на чоловіка, і той зблід. «Ти вчора з ним говорила?» — спитала вона. У слухавці повисла коротка пауза.
— Він чоловік, розуміє цифри, — відповіла Ольга. — Не те що ти зі своїми спогадами. Марина стиснула телефон так, що заболiли пальці. На підвіконні лежала відмита бірка з нашийника Барсика: після бруду на ній проявилися три літери — «НАТ».
— Приїжджай увечері, — сказала Марина. — Нам треба поговорити. Про маму. У слухавці щось дзенькнуло, ніби Ольга впустила ложку, потім вона засміялася надто різко: «Мертвих не чіпай. Вони вже нічого не пояснять».
Після дзвінка Олександр спробував обійняти Марину, але вона відступила. «Чому ти говорив із нею за моєю спиною?» Він відповів, що злякався боргів, відсотків, судів, що хотів захистити сім’ю. Марина слухала й розуміла: він не брехав, але все одно обрав не її. Вона сховала папку в сумку і вперше за ці страшні дні відчула не лише біль, а й злу, ясну рішучість…
