Марія знайшла його біля дверей. Старий сидів на підлозі, привалившись до стіни, і намагався дотягнутися до палиці. Обличчя було сірим, губи тремтіли.
— Коробка… у тумбі… Маші… — повторював він.
— Я тут, Іване Петровичу.
Він схопив її за рукав.
— Не віддавай їм Сашка. Вони вже одного забрали.
У лікарні сказали: мікроінсульт, стан стабільний, потрібен спокій. Коли Іван заснув, Марія взяла запасний ключ, який він ще взимку залишив їй «на всяк пожежний», і спустилася до його квартири. Без господаря вона виглядала осиротілою. У нижній шухляді тумби, під квитанціями, лежала бляшана коробочка від льодяників.
Усередині були листи, фотографії й тонкий зошит. Іван писав про сина Миколу, який у дев’яностих зв’язався з небезпечними людьми, що возили через кордон усе підряд — сигарети, техніку, чужі документи. Іван намагався зупинити його, вони посварилися, Микола пішов і зник. Потім пішли чутки: утік із грошима, когось видав, живе під чужим ім’ям. Іван повірив чужим словам швидше, ніж синові.
«Коли знайшлася людина, яка бачила, як Микола захищав водія від тих, хто хотів його вбити, було пізно, — писав Іван. — Син уже лежав без імені. Хрестик повернувся через фельдшера. Іноді річ повертає додому не тіло, а правду».
Марія плакала вже не від розпачу, а від болю за старого. На одній фотографії Микола Савчук стояв біля паркану, трохи примружившись. Усмішка, підборіддя, посадка голови — усе було так схоже на Олександра, що в Марії похололи руки. На звороті Іван написав: «Не встиг повірити».
Вона забрала зошит, замкнула квартиру й піднялася до себе. Ледве поставила коробку на кухонний стіл, у двері подзвонили. На майданчику стояв Дмитро. Осунулий, неголений, з порваним рукавом куртки.
— Машо, відчини. Треба поговорити.
Вона не відчинила.
— Говори так.
— Я злякався, — сказав він через двері. — Кравець сказав, якщо не підтверджу, мене зроблять крайнім. Я підписав брехню. Але я можу дати нові свідчення. Сказати, що перше написав під тиском.
Марія увімкнула запис.
— Повтори від початку. І про нічний дзвінок теж…
