Нарешті на екрані з’явилася позначка про успішний переказ. Майже одразу телефон Ярини писнув сповіщенням. Надійшли п’ятсот тисяч від Галини Миронівни. Борг повернувся туди, звідки був узятий. Справедливість цього разу мала форму банківського повідомлення та сухої цифри на екрані.
Ярина відчинила вхідні двері. Жест був ввічливим, майже спокійним, але помилитися в його значенні було неможливо. Галина Миронівна повільно піднялася з пуфика, підхопила знівечену сумку й притиснула її до себе, ніби пошкоджений аксесуар міг захистити від власної ганьби.
Вона явно збиралася піти мовчки, зберігши хоча б залишки гідності. Але Ярина все ж вимовила останню репліку.
— Вам би в театрі спробувати, — сказала вона навздогін, злегка торкнувшись губ усмішкою. — Зі сценарієм, правда, біда, зате страждання зображуєте переконливо. Ключі від заміської ділянки залишаться в мене. Якщо ваші кабачки переживуть розлуку, восени передам урожай.
Галина Миронівна щось хотіла відповісти, але слова застрягли. Вона вийшла на сходовий майданчик, не озираючись. Ярина зачинила двері без гуркоту, так спокійно, як зачиняють їх за кур’єром, який переплутав адресу.
У квартирі стало тихо. На телефоні світилося сповіщення про поповнення рахунку. На кухні сидів Назар, і з його опущених плечей було видно: він нарешті зрозумів, хто роками створював проблеми й хто щоразу змушував інших удавати, ніби нічого особливого не відбувається.
Ярина зняла з рукава невидиму порошинку, забрала з тумбочки каву, що холонула, і пішла на кухню. Кава сама себе не доп’є. А майстер для заміни замків на ділянці тепер був не потрібен: ключі вже лежали там, де й мали лежати.
