Галина Миронівна залишилася з невісткою сам на сам. І одразу ніби зменшилася. З неї витекли і важливість, і трагізм, і звична впевненість жінки, яка вміє змусити всіх навколо підлаштовуватися під її настрій. Перед Яриною стояла втомлена, спіймана на гарячому ошуканка з безглуздо розпатланою головою та зіпсованою сумкою в руках.
Ярина сховала телефон у кишеню. На її обличчі не було торжества. Тільки холодна зібраність людини, яка прийшла не mститися, а повернути своє.
— Нейромережа, кажете? — уточнила вона. — Тоді поліції буде особливо цікаво подивитися цей ролик. Заодно розповісте їм про чоловіка в чорному, про кущі та про конверт. Тільки врахуйте: якщо підтвердите цю історію офіційно, це вже буде не сімейні пустощі.
— Яриночко, ну навіщо так одразу? — голос Галини Миронівни став тонким, улесливим. Вона ковтнула слину й притиснула сумку до грудей. — Ми ж свої. Погарячкувала я. Біс поплутав. Шкода стало відсотки втрачати, чесне слово. До листопада ще набігла б пристойна надбавка. Давай я зараз частину перекажу, а решту потім? І ключі повернеш. Там же розсада, вона без мене пропаде.
Ярина зробила крок ближче.
— Відкривайте банківський додаток. Зараз. При мені. Подивимося, що саме вас поплутало.
Свекруха дістала телефон тремтячими пальцями. Екран розблокувався не з першого разу. Додаток завантажився швидко, і на поточному рахунку висвітилася сума, від якої вся її розповідь про неможливість зняти вклад остаточно перетворилася на пил. Грошей було достатньо. Нічого терміново закривати, втрачати чи ламати не потрібно було. Кошти лежали у вільному доступі.
Ярина коротко усміхнулася.
— Значить, відсотки ви втрачати не хотіли. А сина обманювати — хотіли. Переказуйте всю суму. Номер у вас є.
Галина Миронівна двічі помилилася в підтвердженні операції: пальці стрибали по екрану, як чужі. Вона дивилася спідлоба, і в цьому погляді не було справжнього каяття. Тільки злість від того, що хитрість не вдалася, що її спіймали не на слове, а на записі, від якого вже не можна було відмахнутися…
