Матеріал не здавався відразу. Галина Миронівна сопіла, кривилася, але вперто довела справу до кінця. Ремінець нарешті відвалився. Після цього почалася друга частина вистави: свекруха сховала ніж, роззирнулася, обома руками вчепилася в зачіску й з дивовижною старанністю перетворила акуратну укладку на хаос. Потім розстебнула плащ і застебнула його навскоси, пропускаючи петли. Ніж вона кинула в найближчий сміттєвий контейнер, взяла знівечену сумку за ручку, що залишилася, надала обличчю страдницького виразу й швидким кроком попрямувала до під’їзду.
Відео закінчилося. У передпокої повисла важка тиша. Було чути, як на кухні з нещільно закритого крана розмірено падають краплі.
Назар дивився на згаслий екран. Обличчя в нього зблідло, ніби зсередини вимкнули світло. Все, чим він довгі роки виправдовував матір, тріщало просто зараз, на відстані витягнутої руки. Жінка, яка вчила його чесності й ображалася на найменший сумнів, розіграла дешеву кримінальну сцену, щоб не віддавати борг його дружині. Вона брехала йому в очі, хапалася за серце, зображувала постраждалу — і все заради того, щоб її гроші продовжували приносити відсотки.
Він мовчки ступив до матері. Ні крику, ні докору. Тільки рух, від якого Галина Миронівна здригнулася. Назар забрав із її сумки зв’язку ключів із брелоком у вигляді маленького будиночка. Ключі від заміської ділянки.
— Назарчику, синку, ти що робиш? — пробелькотіла свекруха. Вона спробувала посміхнутися, але посмішка вийшла гострою й жалюгідною. — Ви же не так зрозуміли. Це відео… зараз же все підробляють. Нейромережі ці ваші, обличчя міняють, що завгодно показують.
Назар не відповів. Навіть не подивився на неї. Він поклав ключі в кишеню Ярини, розвернувся й пішов на кухню, щільно прикрив за собою двері. Цей мовчазний жест сказав більше за будь-який скандал. Уперше за весь час він перестав ховатися між двома сторонами й вибрав ту, де була правда…
