— Богдане, привіт, це Ярина з вісімдесят шостої, — сказала вона в слухавку, не звертаючи уваги на те, як розширилися очі свекрухи. — У нас тут неприємність. Хвилин п’ять тому біля аптеки напали на жінку, сумку порвали. Можеш подивитися цей сектор за останні десять хвилин?
У слухавці почулося жваве сопіння людини, яка дочекалася своєї зіркової години.
— Звісно, можу. Я цей ріг бачу краще, ніж вахтер вхідні двері. Камери чіткі, муху розгледиш. Зараз відкрию архів, не відключайся.
Назар ковтнув слину. Його погляд метався між дружиною та матір’ю. Галина Миронівна раптом заклопоталася плащем: розстебнула один ґудзик, застебнула назад, потім інший, цього разу вже правильно. Рум’янець на її обличчі швидко змінювався на блідо-зеленуватий відтінок.
За пів хвилини Богдан хмикнув.
— Ярин, а кого саме пограбували?
— Мою свекруху. Світлий плащ, велика сумка.
— Свекруху бачу. Грабіжника не спостерігаю. Зараз надішлю тобі запис, сама подивися. Там, чесно кажучи, ціла вистава.
Телефон коротко дзвякнув. Ярина подякувала Богдану, завершила дзвінок і відкрила файл. Дивитися наодинці вона не стала. Просто розгорнула екран так, щоб його бачили і Назар, і Галина Миронівна.
На кольоровому записі все було видно занадто добре. До зупинки під’їхав автобус. З нього спокійно, без жодної паніки вийшла Галина Миронівна. Сумка ціла, плащ застебнутий рівно, зачіска лежить волосок до волоска. Свекруха роззирнулася. Навколо не було ні величезного чоловіка в чорному, ні підозрілої тіні, ні лиходія, що біжить. Дві дівчинки пили солодку воду, літній чоловік із маленьким собакою переходив дорогу.
Потім Галина Миронівна повернула за ріг. Для перехожих це було майже сліпе місце, зате камера на стовпі дивилася туди безжально точно. Свекруха зупинилася біля бетонного бортика біля клумби, поставила сумку, дістала з кишені маленький складаний ніж і заходилася пиляти власну ручку…
