Назар розгублено подивився на дружину, ніби чекав від неї відповіді, яка позбавить його необхідності думати. Но Ярина вже поставила чашку на тумбочку й підійшла до свекрухи. Без метушні, без різких рухів вона взяла сумку за вцілілу ручку. Галина Миронівна спробувала утримати її, але пальці Ярини зімкнулися міцно.
Сумка була непоганою копією дорогого бренду: щільний шкірозамінник, акуратна строчка, металеві кільця. Ярина підняла її до світла в передпокої й уважно розглянула місце, де нібито вирвали ручку. Кільця залишалися цілими, не погнутими, без слідів ривка. Сам ремінець теж розповідав не ту історію, про яку щойно ридала свекруха. Якби його видерли силою, край розтягнувся б, розтріпався, пішов нерівними кудлатими волокнами. Тут же зріз був гладкий, рівний, майже блискучий.
— Кумедний у вас грабіжник, — сказала Ярина тихо. — Не рве, не шматує, а ріже акуратно, ніби по лінійці. Мабуть, людина з хорошим інструментом і тонкою моторикою.
— Що за дурниці! — верескнула Галина Миронівна. На лобі в неї виступили дрібні краплі поту. — Він смикнув так, що все лопнуло!
— Де саме це сталося?
— Та тут, за рогом, біля аптеки, — випалила свекруха, ткнувши пальцем кудись крізь стіну. — Я за ним ще побігла, кричала, а він у кущі пірнув і зник.
— Біля аптеки, значить. Добре.
Ярина дістала телефон і відкрила контакти. Потрібний номер був записан коротко: «Богдан, камери». Богдан, один із найдіяльніших мешканців будинку, вважався місцевою знаменитістю. Після того як підлітки зіпсували йому машину, а керівна компанія розвела руками, він добився згоди мешканців і встановив по периметру будинку нові камери. Тепер двір, арки, виходи до вулиці й той самий ріг біля аптеки проглядалися так ретельно, ніби тут охороняли не під’їзд, а закритий об’єкт. Ярина нещодавно допомогла Богдану скласти претензію до інтернет-провайдера, і відтоді він ставився до неї з особливою повагою…
