— Стояти, — голос отця Назара пролунав сухо, як клацання затвора.
Тіні завмерли. Один із непроханих гостей смикнув рукою, і в темряві блиснув ніж. Але Середа рухався швидше, ніж від нього можна було чекати: вік і ряса не скасовували пам’яті тіла. Короткий удар по передпліччю — ніж дзенькнув об плитку. Другий спробував хлюпнути пальним із каністри, але священник перехопив його зап’ясток, розвернув корпус і вгатив нападника в цегляну стіну.
— За храм відповідають інакше, — сказав він, утримуючи обох на землі.
На його подив, перед ним були не загартовані бандити, а двоє молодих хлопців у спортивних костюмах. Вони тремтіли, важко дихали й дивилися на нього з тваринним страхом.
— Нам заплатили! — завив один. — Сказали лише налякати, трохи підпалити, щоб ви поїхали. Ми не знали, що ви… такий.
— Хто заплатив?
Середа притис коліно до спини другого.
— Говори. Або я на кілька хвилин забуду, що на мені ряса.
— Людина від Бойка. Їхній юрист. Він на волі лишився. Будь ласка, не бийте.
За десять хвилин до храму під’їхав Левко з людьми. Вони чергували неподалік на прохання генерала. Нападників завантажили в машину, каністри забрали як речові докази.
— Командире, ви цілі? — Левко тривожно оглядав його. — Знову самі в рукопашну? Ми ж залишали тривожну кнопку.
— Вони прийшли палити храм, Левку. Чекати було не можна.
Вранці все селище говорило лише про нічний напад. Ті, хто сподівався залякати священника, досягли протилежного. Люди побачили, що він не ховається, не їде, не просить тиші будь-якою ціною. Він захищав місце, де хрестив їхніх дітей, відспівував старих, слухав сповіді й лагодив власними руками стару огорожу.
Надвечір біля воріт храму вишикувалася черга. Люди приходили зі своїми історіями. В одного Бойко віджав землю. В іншого Кравець вимагав гроші за проїзд машини з хворим. Третій роками платив за право торгувати на ринку. Літня жінка принесла зім’яті квитанції, фермер — блокнот із датами зупинок, водій — запис із реєстратора.
Хтось мовчав роками зі страху. Хтось підписував папери, не читаючи, аби лише відчепилися. Хтось віддавав заощадження, щоб не чіпали сім’ю. У кожного був свій маленький сором, своя образа й своя втома від безпорадності. Люди говорили тихо, часто озиралися на дорогу, ніби й тепер боялися, що з-за повороту з’явиться патрульна машина й знову змусить їх замовкнути. Але чим довше тривала ця черга, тим прямішими ставали спини. Страх, розділений уголос, уже не здавався кожному особистим вироком.
Отець Назар стояв на ґанку з зошитом і записував усе: імена, дати, суми, номери машин, прізвища свідків. Він не квапив, не перебивав, іноді лише наливав води тим, у кого тремтів голос. Люди говорили, і разом із їхніми словами назовні виходив страх, що надто довго жив під язиком.
Тепер ішлося вже не про хабар на дорозі. Починався кінець угруповання, яке роками душило весь район, і кожен новий голос робив цей кінець ближчим…
