Машина летіла так швидко, що на розбитому асфальті її кидало з боку в бік. Вона різко стала впоперек узбіччя, здійнявши з-під коліс кам’яну крихту й густий пил. Сірий вихор накрив старий автомобіль священника, патрульну машину й людей, які завмерли між ними.
Дверцята розчахнулися майже одночасно. На дорогу вискочили троє кремезних чоловіків у простому цивільному одязі. Жодних нашивок, жодних знаків розрізнення — лише виправка, короткі рухи, миттєво зайняті позиції й та особлива тиша в обличчях, яку Кравець упізнавав навіть крізь страх. Це були не випадкові перехожі й не любителі гучних розбірок. Вони не метушилися, не вигукували зайвого, не озиралися в пошуках опори. Кожен зайняв своє місце так природно, ніби заздалегідь бачив схему цього запиленого узбіччя.
Кравець вихопив пістолет, але рука вже тремтіла. Шевчук пірнув за відчинені двері патрульної машини й виглядав звідти з обличчям людини, яка надто пізно зрозуміла, що вистава пішла не за звичним сценарієм.
— Зброю на землю! Усім стояти! — різко наказав один із прибулих, піднімаючи короткий автомат.
Кравець зблід. Він спробував зберегти голос, але з горла вирвався лише хрип:
— Ми при виконанні. Ви розумієте, що робите?
Отець Назар не ворухнувся. Він стояв спокійно, ніби чорний позашляховик з’явився не раптово, а рівно тоді, коли мав з’явитися. Його погляд був звернений до старшого з прибулих — широкоплечого чоловіка з коротким сивим волоссям і старим шрамом біля вилиці.
Той побачив священника, опустив зброю й коротким жестом звелів своїм людям зробити те саме. На жорсткому обличчі майнуло спершу здивування, потім — тепла, майже хлоп’яча радість.
— Назаре Семеновичу? — видихнув він. — Не може бути…
Він підійшов і, до цілковитого заціпеніння Кравця, схилив голову в короткому військовому поклоні.
— Здоров, Левку, — спокійно сказав отець Назар. — Усе такий самий гучний. Я ж просив не перетворювати мою дорогу на караул.
Левко Гончар винувато всміхнувся, але погляд, кинутий на інспектора, був крижаний.
— Ми не караулили, командире. Просто були поруч. Побачили, що вас тут притисли… — Він запнувся, добираючи слово, яке не хотілося вимовляти при священнику. — Вирішили розібратися. Що сталося?
Кравець почув слово «командир» і відчув, як усередині все провалюється. «Назар Семенович», «командир», озброєні люди, які дивляться на батюшку з повагою, — усе це ніяк не поєднувалося з рясою, старим автомобілем і тихим голосом. Звичайна дорожня нажива раптом стала чимось величезним і небезпечним. У голові в нього ще крутилися звичні слова про протокол і перевірку, але вони більше не здавалися зброєю. Вони стали порожніми папірцями, які вітер міг знести з капота.
— Лейтенант Кравець вирішив, що я п’яний, — сказав отець Назар. — Заодно натякнув, що питання можна вирішити готівкою.
Левко повільно повернувся до інспектора.
— Готівкою?
Він ступив до Кравця, схопив його за комір і розвернув обличчям до священника.
— Ти зрозумів, до кого поліз? Перед тобою полковник Назар Семенович Середа. Колишній командир спеціальної групи. Людина, яка витягала поранених із вогню, коли ти ще у дворі у війну грався. На його місці багато хто давно зажадав би, щоб ти повз навколішки.
У Кравця пересохло в роті. Він згадав, як хвилину тому тицяв пальцем у хрест, і цей рух раптом став таким гидким, ніби він забруднив власну долоню.
Шевчук спробував непомітно сісти в патрульну машину. Один із людей Левка відразу опинився біля дверей і мовчки постукав стволом по склу. Сержант завмер, наполовину в салоні, наполовину зовні, і більше не рухався.
— Я не знав, — вичавив Кравець. — Ми проводили перевірку. Звичайне відпрацювання.
— Чиїх кишень? — Левко притис його до борту патрульної машини. — Де протокол? Де підстава зупинки? Де запис? Чи ряса здалася тобі запрошенням до грабунку?
Отець Назар підійшов і поклав долоню Левкові на плече.
— Досить. Відпусти.
— Командире, він же…
— Я бачив гірше, — тихо перебив священник. — Він принизив не мене. Він принизив форму, яку носить, і владу, яку йому довірили. За гріх нехай відповідає перед Богом. За вимагання й зловживання — перед тими, кому належить.
Левко розтиснув пальці. Кравець ледь утримався на ногах.
Отець Назар розкрив те саме посвідчення. На фотографії був він же, тільки молодший, у формі, з прямим поглядом і поруч нагород на грудях. Печатки ветеранської організації та службові відмітки виглядали настільки переконливо, що сперечатися було марно.
— Я їхав до вашого начальника, генерала Олега Чабаненка, — сказав Середа. — Ми знайомі давно. Думаю, йому буде цікаво дізнатися, як його люди служать на цій дорозі.
Кравець завмер. Ім’я Чабаненка в місцевому управлінні вимовляли обережно. Генерал не любив гучних заяв, але ще менше любив тих, хто перетворював форму на спосіб вимагання.
— Назаре Семеновичу… товаришу полковнику… — голос Кравця здригнувся. — Пробачте. Сталася помилка. Зараз усе виправимо. Їдьте, будь ласка. Ми вас не бачили, ви нас не бачили.
Отець Назар подивився на нього без злості. У цьому погляді було гірше — важкий, спокійний жаль до людини, яка все життя вважала себе хижаком і тільки тепер зрозуміла, що потрапила в капкан…
