Після цих слів отець Назар повернувся й пішов назад за ворота. Журналісти ще довго шуміли зовні, але він більше не вийшов. Йому хотілося тиші, звичайного храмового дня, запаху воску й старого дерева. Але день не збирався повертати йому спокій.
Надвечір біля храму зупинилася дорога машина. Із неї вийшла жінка в темній хустці. Очі в неї були червоні від сліз, рухи — рвані, ніби вона трималася на одному відчаї. Це була дружина Кравця й донька Бойка. Вона майже бігом піднялася до хвіртки й упала навколішки перед священником, коли той вийшов зачиняти ворота.
— Пощадіть їх! — закричала вона. — Заберіть свідчення. У батька серце, чоловіка в тюрмі вб’ють. Ми все повернемо. Усі гроші повернемо, тільки зупиніть це.
Середа зупинився. Перед ним стояла жінка, яка, можливо, ще недавно не помічала тих, у кого її родина відбирала останнє. Дорогі туфлі вже забруднилися пилом, пальці судомно чіплялися за край хустки, погляд метався між його обличчям і хрестом над воротами. У її голосі чулося не лише горе, а й звичка вимагати, ніби біда, що спіткала її дім, мала зупинитися перед прізвищем батька.
— Гроші не можна просто повернути, — сказав він. — Як ви повернете здоров’я людині, яка залишилася без коштів на лікування? Як повернете спокій водієві, якого роками лякали на дорозі? Як повернете віру тим, хто зрозумів, що скарга зникає швидше, ніж її встигають прочитати?
— Ми ж люди! — скрикнула вона, хапаючись за його рясу. — Ми помилилися.
— Помиляються, коли забувають зачинити двері. Ваш чоловік роками робив вибір. Не один раз, не в хвилинній слабкості, а знову й знову. Я не можу відкликати правду. Вона вже не моя. Вона належить закону.
Жінка різко підвелася. Сльози ніби висохли. Обличчя перекосилося, і в ньому проступило щось дуже схоже на злість її батька й чоловіка.
— Це ти винен! — вигукнула вона. — Знайшовся праведник. Ми тебе знищимо. Храм твій згорить, а тебе зітруть у пил. Ти не розумієш, з ким зв’язався.
Отець Назар дивився на неї з утомленим жалем.
— Я зв’язувався з ворогом, коли за спиною були лише рація й кілька патронів. Твої слова для мене — шум вітру. Іди, поки мені не довелося викликати патруль.
Вона ще кричала прокльони, сідаючи в машину. Священник стояв у сутінках і думав про те, як швидко благання стає ненавистю, якщо людині відмовляють у звичній безкарності. У фарах, що від’їжджали, не залишилося прохання про милість — лише обіцянка нової біди…
