Я був певен на сто відсотків, що питання закрите. Еліта міста сиділа за цим столом і щиро вірила, що гроші й влада вирішують у цьому житті абсолютно все. Вони думали, що будь-яка людина — це товар, у якого є своя ціна.
Якщо лікар уперся, значить, йому просто мало запропонували. Саме тому наступного дня я поїхав до Левченка додому. Сам.
Із власної ініціативи. Хотів добити питання до кінця, щоб спати спокійно. Я приїхав до його старої багатоповерхівки на околиці близько сьомої вечора.
Піднявся на третій поверх, подзвонив у старі дерев’яні двері. Двері відчинив сам Левченко. На ньому був сірий светр із ліктями зі шкірозамінника.
На носі — окуляри в роговій оправі. Виглядав він утомленим, під очима залягли чорні мішки. Але в очах… В очах не було ні страху, ні розгубленості.
У них була моторошна скляна порожнеча.
— О, майоре. Легкий на спомин, — вимовив він неголосно. — Проходьте.
У квартирі пахло ліками, дешевим тютюном і сухими аптечними травами. На кухні цокав старий годинник.
Доньки його не було видно: певно, вона лежала в кімнаті під дією ліків. Я пройшов на кухню, сів на табурет, дістав конверт із купюрами й поклав на картату скатертину.
— Андрію Петровичу, батьки хлопців розуміють ваш стан. Вони люди щедрі. Тут п’ять тисяч. На ті часи — цілий статок. Купіть доньці путівку за кордон, відвезіть її до моря чи в санаторій, допоможіть відновитися. Почніть життя з чистого аркуша.
— Забудьте про той підвал. Проти системи ви не підете, а здоров’я дорожче.
Левченко стояв біля мийки спиною до мене.
Він повільно мив руки під тонким струменем холодної води. Тер долоні одна об одну, намилював господарським милом, змивав, знову мив. Ніби намагався відмити якийсь невидимий бруд.
Він вимкнув воду, взяв чистий вафельний рушник, ретельно витер пальці, кожен палець окремо, методично, не поспішаючи. Потім обернувся до мене. Він не підвищив голосу, не вдарив по столу.
Він підійшов ближче, сперся руками об край столу й подивився на мене так, що всередині все стиснулося в холодний клубок.
— П’ять тисяч, майоре? — спитав він.
— Для початку непогано, — відповів я, розгубившись від його тону. — Якщо хочете, попрошу батьків додати.
Левченко повільно похитав головою. На його обличчі не сіпнувся жоден м’яз.
— Моя донька два дні лежала на бетонній підлозі. Троє покидьків знущалися з неї й знімали це на камеру. А ви принесли брудні папірці й пропонуєте відправити її на море? Ви думаєте, майоре, що все в цьому світі продається? Ви думаєте, що закон — це те, що ви купуєте в сауні за чаркою горілки?
Його голос лишався рівним, і від цього ставало не по собі.
— Послухай, лікарю! — спробував заперечити я, відчуваючи, як втрачаю контроль над ситуацією.
— Ні, це ти послухай мене, майоре Дорошенку, — перебив він так вагомо, що я замовк. — Ти зробив свій вибір: узяв їхній конверт, продав честь мундира, якщо вона в тебе колись була, сховав заяву й прийшов сюди мене підкупляти.
— Для тебе закон перестав існувати. Тепер настав мій час.
Він не погрожував і не кричав, але в його словах було стільки крижаної впевненості, що мені стало по-справжньому страшно. Я встав із-за столу й позадкував до дверей.
— Ти з глузду з’їхав, Левченко! — видушив я, намацуючи ручку дверей. — Я тебе закрию. Відправлю за ґрати!
— Зачини за собою двері, Павле, — відповів він із кухні. — І молися, щоб ми більше ніколи не зустрілися.
Я вискочив із під’їзду, стрибнув у свою машину, заблокував двері й довго сидів із сигаретою в зубах, дивлячись на темні вікна його квартири. Руки в мене трохи тремтіли. Я заспокоював себе тим, що він просто нещасний батько, який збожеволів від горя.
Самотній хірург проти системи? Проти прокурора, начальника депо, авторинкового ділка й цілого міського відділу поліції. Смішно. Що він може зробити? Написати скаргу в газету? Я тоді ще не знав, що в цього тихого інтелігента в руках були не скарги…
