Увечері Роман повертався додому, заздалегідь складаючи обвинувальну промову. Він збирався пояснити Олесі, що її методи принизливі, незаконні й негідні нормальної сім’ї. Але квартира зустріла його порожнечею.
Туман розлігся на килимку й провів господаря байдужим поглядом. Роман пройшов до вітальні, маючи намір хоча б відволіктися грою, і завмер. На стіні залишилися тільки кронштейн і звислі дроти. Телевізор зник.
Він важко опустився на диван, відкрив налаштування телефона й спробував під’єднатися до домашньої мережі. Замість звичної назви з’явився напис: «Роман оплачує трафік». Старий пароль не підходив.
За хвилину з’ясувалося, що сімейний тариф мобільного зв’язку, яким він користувався два роки, теж відключили. Оператор надіслав коротке повідомлення: номер переведено на базові умови, баланс необхідно поповнити.
Роман відчув себе людиною, яку послідовно відрізали від їжі, чистого одягу, розваг і зв’язку. До наступного ранку волосся все ще пахло господарським милом, єдина сорочка встигла зім’ятися, а порожній шлунок бурчав так голосно, що зберігати пихатість було важко. Визнавати перед дружиною поразку він не збирався, тому вирушив по підтримку до єдиної беззастережної союзниці — матері.
Галина Миронівна Кравченко жила лише за дві зупинки від їхнього дому. Це була огрядна, владна жінка, яка звикла говорити наказовим тоном і непохитно вірила, що її син призначений для чогось великого, а будь-яка дружина повинна вважати за щастя можливість готувати йому вечерю та прати шкарпетки.
— Ромчику! — сплеснула вона руками, відчинивши двері. — На кого ти схожий? Наче тебе тиждень підвалами ганяли.
На материній кухні Роман виклав свою версію сімейної трагедії. Він розповідав про замкнений контейнер, зниклий шампунь, вийняту деталь пральної машини, телевізор, що зник, і змінений пароль. Що довше він говорив, то багрянішим ставало обличчя Галини Миронівни.
— Та як вона посміла! — обурювалася мати, накладаючи синові третю порцію котлет із пюре. — Ти чоловік, господар дому, а вона влаштувала над тобою експеримент!
— От і я кажу, — кивав Роман із набитим ротом.
— Нічого їй не віддавай. Нехай покрутиться й зрозуміє, що затишок — жіночий обов’язок. А свої гроші бережи.
— Правильно, мамо. Тоді приїжджатиму до тебе вечеряти.
Галина Миронівна схвально стулила губи, ще не уявляючи, скільки коштуватиме їй ця материнська солідарність…👉Продовження — натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
