Оксана тим часом сиділа на балконі своєї квартири, загорнувшись у м’який плед. Перед нею стояла чашка свіжої кави, і її теплий аромат змішувався з прохолодним ранковим повітрям. Після вчорашнього напруження тиша здавалася особливо глибокою.
На екрані ноутбука була відкрита банківська виписка. Півтора мільйона вже лежали на новому депозиті й знову приносили відсотки. Оксана повернула рівно стільки, скільки рік тому віддала за чужий автомобіль, — ні більше, ні менше.
Телефон, що лежав поруч, коротко блимнув. Повідомлення надійшло з незнайомого номера, але ім’я відправника не треба було вгадувати.
«Оксано, це Богдан. Мама відмовляється продавати машину. Я все зрозумів. Давай спокійно поговоримо».
Вона перечитала ці рядки без злості й жалю. Ще недавно таке повідомлення змусило б її шукати компроміс, пояснювати очевидне й знову рятувати людину, яка вважала її довіру слабкістю. Але Богдан написав лише після того, як мати відмовилася розлучитися з машиною, а обіцяна спадщина зникла. У його запізнілому каятті Оксана побачила не усвідомлення власної провини, а чергову спробу знайти когось, хто розв’яже проблему замість нього. Тепер вона лише ледь усміхнулася.
Вона видалила повідомлення, додала новий номер до списку заблокованих і поклала телефон екраном донизу. Потім відпила кави й поглянула на освітлені сонцем будинки.
Принаймні цього ранку Оксані здавалося, що життя поступово повертається до звичного річища. У квартирі було тихо, кава залишалася гарячою, а її заощадження знову належали їй. Богданові й Лідії Степанівні належало самостійно вирішити, що для них важливіше — дорога машина, родинні обіцянки чи щомісячні платежі за кредитом.
