Павло не відповів на перший дзвінок. На другий скинув. На третій надіслав: «Не роби гірше. Іра скаженіє». Анна дивилася на екран, поки літери не попливли. Їй хотілося написати: «А я? Я в чому?» Але вона стерла повідомлення й пішла до виходу з галереї.
До поліклініки було три зупинки, але Анна дісталася туди пішки. Їй здавалося, що коли сяде в транспорт, її знудить від запахів і сорому. У кабінеті лікарка довго слухала живіт холодним датчиком, хмурилася, ставила короткі запитання. — Стрес був? — запитала вона нарешті.
Анна засміялася, і від цього сміху стало страшно. Він був зовсім не її, порожній і тонкий. Лікарка відклала ручку. — Вам не можна так. Тонус, тиск скаче. Лягати в лікарню я вас зараз не змушу, але вдома лежати обов’язково. Ніяких з’ясувань стосунків, ніяких поїздок, ніяких нервів. Ви мене чуєте?
Анна кивнула, хоча розуміла: дому в неї більше немає. У коридорі вона сиділа на пластмасовому стільці й читала районний чат: «Будьте обережні, колишня співробітниця ходить по магазинах і вимагає гроші». Прізвища не було, але натяків вистачало.
Надвечір вона все ж повернулася до під’їзду. Павло відчинив не відразу. За його плечем стояла свекруха в домашньому халаті. — Аню, не треба сцени в під’їзді, — сказав Павло. — Переночуй у кого-небудь. Завтра розберемося. Мені треба подумати.
— Тобі треба подумати, де спатиме твоя дитина? — запитала вона.
Він сіпнувся, ніби вона вдарила його, але двері ширше не відчинив. У цей момент сусідні двері клацнули, і з квартири навпроти визирнула Ніна Сергіївна, колишня вчителька, у якої завжди пахло запеченими яблуками та ліками від тиску. Вона подивилася на сумку, на обличчя Анни, на Павла. — До мене, — сказала коротко. — Без розмов.
У Ніни на кухні цокав годинник, чай у кухлі швидко холонув, а Анна ніяк не могла зняти пуховик. Їй здавалося, що коли розстебне блискавку, розпадеться разом із підкладкою. Ніна принесла нитки й зашила рукав великими стібками. Побачивши мамину мітку, затримала пальці. — Це Олена шила?
Анна кивнула. І тоді слова полилися самі: як мама познайомилася з Іриною на ярмарку майстрів, як та обіцяла «вивести її речі в нормальний магазин», як після маминої хвороби забрала коробки з пальтами, а Анна, вже вагітна, допомагала рахувати продажі, бо Ірина плакала над боргами й називала їх майже сім’єю.
Пізно вночі Анна дістала телефон. Диктофон записав усе: шарудіння пакетів, Іринин сміх, слово «злодійка», фразу про камери. Зображення не було — тільки тканина шаруділа біля мікрофона, але голос Ірини звучав чітко. Анна слухала його і згадала, як Ірина сама крикнула про камери, впевнена, що запис захистить її, а не ту, кого виставили в коридор…
