Місцева лікарня займала стару двоповерхову будівлю на околиці селища. Штукатурка на фасаді обсипалася, дерев’яні рами давно просили заміни, а високі тополі вздовж доріжки кидали на стіни неспокійні тіні. Усередині пахло дезінфекційним розчином, вологою білизною та їжею зі їдальні.
Лінолеум у коридорах витерся до сірих плям. Батареї ховалися під численними шарами білої фарби. На посту чергової медсестри стояли електричний чайник, розкрита пачка печива й склянка із засохлим букетиком.
Жінку привезли невдовзі після першої години дня. У документах значилося: Мар’яна Олегівна Романенко, тридцять два роки. Вона приїхала з великого міста й була на останніх тижнях вагітності.
Валентина передала лікарям обставини: тривале перебування під водою, відсутність дихання під час витягнення, успішна реанімація. Молода чергова лікарка вислухала, перепитала час і одразу викликала завідувача терапевтичного відділення Бориса Миколайовича Чумака.
Борису Миколайовичу виповнилося шістдесят. Більшу частину життя він провів у цій лікарні й устиг побачити все, чим маленьке селище могло випробувати лікаря: травми після п’яних бійок, опіки, нічні інфаркти, дітей із високою температурою, пологи в приймальному покої, коли їхати далі вже не вдавалося. Він був високим, трохи сутулим, із сивими вусами й уважними сірими очима за тонкою оправою. Чудеса вважав словом, яким люди прикривають незнання причини.
Мар’яна лежала в палаті інтенсивного спостереження. Вона вже розплющувала очі й відповідала на запитання, але робила це із затримкою, ніби голос лікаря доходив до неї крізь товсту стіну.
Борис Миколайович послухав легені. Переставив мембрану стетоскопа. Попросив зробити глибший вдих. Потім повторив огляд.
Дихання було чистим.
Лікар насупився. Після утоплення, тим паче такого тривалого, він очікував почути бодай вологі хрипи або ослаблення дихання. Вода мала залишити слід — у бронхах і альвеолах, у кольорі шкіри, у показниках насичення крові. Але перед ним лежала виснажена, бліда жінка, чиї легені звучали майже бездоганно.
Він викликав акушерку. Людмила Степанівна прийшла з переносним приладом, відсунула край ковдри й швидко знайшла серцебиття плода. Ритм виявився рівним і сильним — сто тридцять вісім ударів на хвилину.
— Наче нічого й не сталося, — тихо зауважила вона, підводячи погляд на Бориса Миколайовича.
Той не відповів. У його професії такі слова заспокоювали родичів, але не пояснювали фактів.
У сумці Мар’яни знайшли документи, телефон і кілька особистих речей. Телефон не був заблокований. Медсестра Ніна, яка заповнювала карту, знайшла в контактах запис «тітка Соня» й подзвонила.
Жінка на тому кінці не відразу зрозуміла, хто й звідки говорить. Коли пролунали слова «лікарня» і «Мар’яна», її голос урвався. За сорок хвилин Софія Данилівна вже стояла біля відділення — маленька, сухенька, у квітчастій хустці й домашніх капцях, поверх яких похапцем натягла гумові калоші.
Ніна провела її до племінниці. Побачивши Мар’яну під крапельницею, із заплющеними очима й майже безбарвним обличчям, Софія Данилівна ніби відразу поменшала. Вона опустилася на стілець, узяла руку дівчини в обидві долоні й довго гладила пальці. Губи в неї тремтіли. Вона щось шепотіла, але медсестра не розчула слів.
Пізніше, коли Софія Данилівна вийшла в коридор, вона розповіла, як племінниця опинилася в селищі. Медсестри переказували цю історію одна одній ще кілька днів, неминуче змінюючи інтонації й переставляючи подробиці.
Мар’яна подзвонила на початку червня.
— Тітко Соню, можна я поживу в тебе до пологів?
Голос звучав рівно, майже безжиттєво. Софія Данилівна спершу зраділа: племінниця приїздила рідко, востаннє років п’ять тому. Але на зупинці радість швидко змінилася тривогою. Мар’яна схудла в обличчі й плечах, під очима лежали темні тіні. Великий живіт здавався окремою вагою, яку вона несла обережно, стараючись не робити різких рухів. Валіза була маленькою, волосся зібране нашвидкуруч. Вона виглядала так, ніби їхала не в гості на кілька місяців, а втікала звідкись, не встигнувши подумати про речі.
Три дні тітка не ставила запитань. Годувала, стелила постіль, говорила про спеку, сусідів і врожай. На третій вечір терпець урвався.
— А Вадим де? — спитала вона.
Мар’яна стояла біля вікна й дивилася на город.
— Пішов.
— Куди пішов?
— Коли дізнався про дитину, сказав, що не готовий. Що це не входило в його плани. Потім з’ясувалося, що в нього давно Світлана з бухгалтерії. Квартира його, тож поїхала я.
Софія Данилівна кілька разів відкривала рота, але відповідних слів не знаходила.
— От безсовісний, — нарешті видушила вона.
Мар’яна вперше за три дні слабо усміхнулася. Усмішка майнула й одразу зникла.
Вони почали жити удвох. Софія Данилівна варила борщ, ліпила вареники, ставила перед племінницею кухоль молока й стежила, щоб та не відсовувала тарілку після двох ложок. Мар’яна допомагала, наскільки мала сили: перебирала ягоди, полола грядки, знімала пінку з варення. Вечорами сідала на ґанку й дивилася в бік поля, де сонце повільно опускалося за темну лінію дерев.
Вона не скаржилася на чоловіка, не плакала, не вимовляла його імені без потреби. Софію Данилівну саме це й лякало. Іноді погляд племінниці ставав нерухомим. Мар’яна продовжувала чути співрозмовницю, могла кивнути чи відповісти, але якась її частина йшла так глибоко всередину, що дотягтися до неї було неможливо.
Тітка не вміла лікувати таке мовчання. Тому робила те, що могла: годувала, укривала ночами, приносила подушку під спину, розповідала про сусідських курей, смородину й банки для варення.
До кар’єру Мар’яна ходила не купатися. У цьому Софія Данилівна була певна. Племінниця казала, що там безлюдно й тихо, а нерухома вода заспокоює думки. Вона брала пляшку, стару підстилку й ішла на годину чи дві.
Заборонити дорослій жінці тітка не могла, хоча щоразу відчувала тривогу. Кар’єр їй не подобався з дитинства. Її мати колись казала: вода там чужа — не річкова й не озерна, а стояча, ніби позбавлена власного часу. Софія Данилівна вважала себе практичною, але ці слова пам’ятала все життя.
Того ранку Мар’яна пішла після сніданку.
— Трохи посиджу й повернуся, — сказала вона.
— Голову прикрий, сонце люте, — крикнула тітка навздогін.
Мар’яна махнула рукою, не озираючись.
До обіду її не було. Софія Данилівна кілька разів дзвонила — гудки йшли, відповіді не було. Потім попросила сусіда з’їздити до кар’єру. Поки той заводив машину, подзвонили рятувальники.
Як Мар’яна опинилася у воді, ніхто не розумів. Сама вона пам’ятала лише теплий камінь під долонею, зелену поверхню перед собою й думку про те, яке ім’я дати дитині. Далі пам’ять обривалася. Лишалися темрява й дивне жовтувате світло, що з’явилося там, де жодного світла бути не могло… 👉👉👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» нижче👇👇👇
