— Жива, — видихнув Андрій.
Слово прозвучало непевно, майже налякано. Він вимовив його так, ніби чекав, що хтось зараз заперечить і поверне все до звичного порядку речей.
Літній чоловік перехрестився. Тарас сів просто на землю, не знімаючи мокрого костюма, і дістав зім’яту пачку цигарок. Більшість промокла. Одну вдалося витягти цілою. Запальничка двічі лише сухо клацнула, на третій раз спалахнув слабкий вогник. Тарас затягнувся надто глибоко й закашлявся.
Він дивився на жінку, що лежала на боці, й намагався поєднати побачене з усім, у що вірив. Дванадцять метрів. Крижана вода. Жодного спорядження. Літній чоловік знайшов речі сорок хвилин тому, а коли господиня сумки зайшла в кар’єр, ніхто не знав. Навіть якщо припустити найкоротшу з можливих пауз, часу минуло надто багато.
Після такого не повертаються.
Це було не марновірство й не похмура звичка водолаза, а знання, підтверджене десятками викликів. І все ж неможливе лежало перед ним на ковдрі, кашляло, судомно вдихало й стискало пальцями тканину.
Білий медичний фургон з’явився на ґрунтовці за кілька хвилин. Машину підкидало на вибоїнах, за нею клубочилася пилюка. Щойно вона зупинилася, першою вискочила фельдшерка Валентина — міцна жінка в синій формі, звикла діяти раніше, ніж довколишні встигали пояснити, що сталося.
Вона швидко оцінила дихання, пульс, реакцію зіниць, розпорядилася подати кисень і підготувати систему. Усі запитання були короткими. Лише закріпивши на жінці кисневу маску, Валентина підвела погляд на Тараса.
— Скільки пробула у воді?
Він завагався. Можна було відповісти ухильно й тим самим позбавити їх обох зайвої недовіри.
— Довго, — сказав Тарас. — Точного часу немає.
Фельдшерка подивилася на нього уважніше, але сперечатися не стала.
Жінку переклали на ноші й занесли в салон. Валентина закріплювала крапельницю, коли пацієнтка повільно розплющила очі. Повіки піднялися не ривком, як після непритомності, а важко й плавно, ніби вона поверталася з дуже глибокого сну.
Темні очі не зупинилися ні на обличчі фельдшерки, ні на стелі машини. Вони дивилися кудись далі, крізь металеві стіни, туди, де для решти нічого не було.
Раптом жінка підняла руку й стиснула зап’ясток Валентини. Після пережитого така сила здавалася неможливою.
— Вони лишилися там, — хрипко сказала вона. — Стоять на каменях. Не хотіли мене відпускати.
Валентина обережно розтиснула її пальці.
— Ви вже нагорі. Усе скінчилося. Не говоріть, бережіть дихання.
Жінка заплющила очі. Губи ще ворухнулися, але розібрати слова не вдалося. Фельдшерка постукала по перегородці, подаючи водієві знак, і машина рушила.
Тарас з Андрієм лишилися біля води. Білий фургон зник за поворотом, пил повільно осів на траву. Кар’єр знову лежав нерухомо й байдужо, ніби нічого не сталося, ніби це не він щойно повернув людину, яку давно мав залишити собі.
— Петровичу, — тихо промовив Андрій. — Це взагалі як?
Тарас докурив до фільтра, розтоптав недопалок і взявся до спорядження. Він не відповів не тому, що не хотів. У нього не було слів.
На зворотному шляху радіо не вмикали. Тарас вів машину, надто міцно тримаючись за кермо, і знову бачив перед собою вузьке світло ліхтаря, нерухому жінку між каменями й темні вертикальні силуети. Він переконував себе, що тіні створила каламуть, що на глибині втомлений мозок легко приймає уламки за людей. Пояснення звучало розумно. Тільки тремтіння в пальцях не минало.
Тарас не вірив ні у водяників, ні в привидів. Усе життя він довіряв тому, що можна виміряти глибиноміром, освітити ліхтарем, закріпити тросом і описати в журналі. Під водою небезпека завжди мала причину: холод, тиск, залізо, течію, нестачу повітря. Сьогодні причини не було, а тривога була.
Удома він насамперед поставив чайник, але, поки вода нагрівалася, дістав із нижньої шухляди столу товстий зошит. У ньому зберігалися записи про занурення за багато років: дата, місце, глибина, умови, результат. Почерк на старих сторінках був дрібніший і впевненіший, на нових — більший, але охайність лишалася незмінною.
Він знайшов розділ, присвячений кар’єру.
Дев’ятнадцяте червня 2005 року — чоловік, близько тридцяти. За кілька днів — підліток чотирнадцяти років. Потім 2009-й — чоловік двадцяти шести. У 2011-му піднімали жінку трохи за сорок. У 2014-му — п’ятдесятирічного чоловіка. У 2017-му — ще одного чотирнадцятирічного хлопчину. У 2020-му — чоловіка тридцяти п’яти років.
Сім занурень. Сім тіл. Жодного шансу.
Тарас давно привчив себе не приносити кожну роботу додому. Інакше неможливо було б знову надягати костюм, перевіряти повітря й заходити у воду. Він запам’ятовував глибину, течію, розташування заліза, але намагався не втримувати в пам’яті облич. Кар’єр порушував це правило. Варто було відкрити зошит, як за сухими рядками проступали чекання родичів на березі, важка тиша після підйому й відчуття холоду, що не відходило навіть під гарячим душем. Сім разів вода повертала йому тільки мовчання.
Сьогодні він спускався туди восьмий раз. Уперше той, кого він виніс із темряви, продовжував дихати. Саме це лякало найдужче: звичний підсумок змінився, але причина лишилася там, куди промінь ліхтаря вже не діставав.
Чайник уже давно вимкнувся. Тарас налив собі чаю, сів і обхопив кухоль обома долонями. За вікном над дахами металися стрижі, десь за городами гавкав собака, дальніми коліями пройшов потяг. Шибки ледь помітно здригнулися від низького гулу. Усе довкола лишалося звичайним: скатертина з вицвілим візерунком, тихі кроки дружини в сусідній кімнаті, запах міцної заварки.
Незвичайним був тільки він сам.
Тарас дістав телефон і набрав лікарню. Чергова повідомила, що жінку прийняли, стан рівний, серцебиття дитини в нормі. Він уже збирався подякувати, але не втримався.
— Вона при тямі? Щось говорила?
Медсестра ненадовго замовкла.
— Оговтується. Повторює про людей під водою. Мабуть, наслідки шоку.
Тарас поклав телефон поруч із кухлем. У кімнаті густішали сутінки, вікно ставало чорним і дзеркальним. Він дивився у власне відображення й розумів: уночі знову побачить каміння, жовте світло й постаті, що стояли там, де людина стояти не може… 👉👉👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» нижче👇👇👇
