Близько дев’ятої вечора Ніна прийшла замінити систему й помітила, що погляд пацієнтки змінився. Удень очі Мар’яни блукали, ніби вона не до кінця розуміла, де перебуває. Тепер вони стали ясними й зосередженими.
Медсестра покликала Бориса Миколайовича. Він увійшов, підсунув стілець до ліжка, відкрив карту, але не поспішав ставити запитання. Кілька секунд лікар вдивлявся в обличчя жінки, оцінюючи не лише свідомість, а й готовність говорити.
— Мар’яно Олегівно, чуєте мене?
— Так.
— Як ви почуваєтеся?
— Нормально. Дитина рухається.
Борис Миколайович кивнув.
— Що сталося біля кар’єру, пам’ятаєте?
Мар’яна довго мовчала. Це не було зусиллям людини, яка збирає розсипані спогади. Радше вона вирішувала, чи можна відкрити перед чужим те, чого сама ще не змогла прийняти.
— Я лежала на дні, — сказала вона нарешті. — І знала, що це дно.
Голос після води лишався хрипким, але звучав напрочуд спокійно.
— Спочатку було так темно, що я не бачила навіть себе. Холодно до болю. Я подумала, що вже померла. Потім холод почав відходити. Не відразу, повільно. А довкола стало світліше.
— Світло йшло згори?
— Ні. Воно було всюди. Тепле, жовте, як від лампи в кімнаті. Тільки ніякої лампи там не було.
Ручка в пальцях лікаря завмерла над аркушем.
— Тоді я їх побачила, — продовжила Мар’яна. — Сімох людей. Вони стояли довкола. Не плавали, не висіли у воді. Ногами впиралися в каміння, наче води взагалі не існувало.
— Семеро? — уточнив Борис Миколайович.
— Четверо чоловіків, жінка, хлопчик і ще один осторонь. Того, дальнього, я бачила гірше.
Вона заплющила очі, ніби знову розглядала цю картину.
— Вони тримали мене. Один за плечі, хтось за руки. Хлопчик стояв біля ніг. Долоні були холодні, але не страшні. Знаєте, як у гарячку кладуть на чоло мокру тканину? Від неї прохолодно, і стає легше. Ось так само.
Борис Миколайович не перебивав.
— Найближче був чоловік. На внутрішньому боці лівого передпліччя в нього синій якір, старий, розпливчастий. На підборідді — півкруглий шрам. Він поклав руку мені на живіт і сказав: «Вам обом ще не час».
Лікар зняв окуляри, повільно потер перенісся й знову надів їх.
— Поруч стояла жінка. Невисока, повна. Світла сукня, на ній великі червоні квіти. Праворуч над губою родимка. Вона не говорила, тільки тримала мене за руку й усміхалася.
— Хлопчика запам’ятали?
— Худий, років чотирнадцяти. Синя спортивна кофта, на рукавах білі смуги. Веснянки й великі вуха. Він тримав мене за щиколотки, ніби не дозволяв течії віднести.
Потилицею Бориса Миколайовича пройшов холод. Він знав такого хлопчика. Артем Сорока, чотирнадцять років, утонув у кар’єрі 2017 року. Мати багато років лікувалася в нього від тиску. Вона не раз згадувала і веснянки, і відстовбурчені вуха, і улюблену синю кофту, яку син носив навіть у спеку.
— Вони називали себе? — спитав лікар, хоча вже не хотів чути відповідь.
— Чоловік із якорем сказав, що він Павло. Жінку звали Тамара. Хлопчика — Артем. Ще там були Сава, Гліб і Тимофій. Сьомий стояв далі за інших, імені не назвав — тільки подивився й кивнув.
Борис Миколайович закрив карту. Зробив це акуратно, майже беззвучно.
— Вам треба поспати. Я зайду пізніше.
Він вийшов у коридор, минув пост і процедурну, спустився до сходового майданчика. Там стояла стара дерев’яна банкетка. Лікар сів на неї й якийсь час дивився на облуплену стіну.
Артем Сорока. Синя кофта. Веснянки.
Мар’яна приїхала з іншого міста лише кілька тижнів тому. Вона не могла знати подробиць, які в газетних замітках не згадувалися.
Борис Миколайович дістав телефон і набрав номер рятувальної станції. Коли в слухавці відповіли, він попросив з’єднати його з Тарасом Коваленком… 👉👉👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» нижче👇👇👇
