На станції був Андрій. Тарас уже поїхав додому, і напарник продиктував його номер. Лікар передзвонив одразу.
— Тарасе Петровичу? Чумак із лікарні. Йдеться про жінку, яку ви сьогодні підняли.
— Слухаю, — озвався втомлений голос.
Борис Миколайович спробував підібрати нейтральне формулювання, але будь-яке звучало безглуздо.
— У 2005 році ви діставали з цього кар’єру чоловіка, близько тридцяти. На лівому передпліччі в нього було татуювання у вигляді якоря? І півкруглий шрам на підборідді?
У слухавці стало тихо.
— Було, — нарешті сказав Тарас. — Павло Нечай. Усі Пашком звали. Якір старий, синій. Шрам теж був. Навіщо вам це?
— А жінка, яка загинула 2011-го? Невисока, повна, з родимкою праворуч над губою?
Відповідь пролунала швидше.
— Тамара Лисенко. Працювала в продуктовому. Після зміни полізла охолодитися. Родимка була. Борисе Миколайовичу, що відбувається?
Лікар розповів тільки факти. Пацієнтка описала людей, назвала імена й прикмети. Деталі збігаються із загиблими. Жодних висновків він не робив.
Тарас не перебивав.
— Я зараз приїду, — промовив він, коли лікар закінчив.
За двадцять хвилин Коваленко ввійшов у відділення. Ніна провела його до Мар’яни, хоча відвідини вже закінчилися й сторонніх у палату спостереження зазвичай не пускали. Але вираз обличчя завідувача відбивав будь-яке бажання сперечатися про правила.
Тарас сів біля ліжка. Мар’яна лежала на боці, поклавши долоню на живіт.
— Добрий вечір, — незграбно почав він. — Це я вас із кар’єру виніс.
— Я знаю. Дякую вам.
Він збирався спитати про людей на дні, але слова не складалися. Мар’яна заговорила сама.
— Я бачила ваше світло, коли ви спускалися. Жовте коло ставало все яскравішим. Вони помітили вас раніше за мене й розступилися.
У роті в Тараса пересохло.
— Хто розступився?
— Павло, Тамара, Артем і решта. Вони відпустили мої руки, коли ви наблизилися. Павло сказав: «Забирай. Вона не повинна лишатися з нами».
Тарас подивився на свої долоні. Удень ними він тримав жінку, яку неможливо було винести живою, а тепер вона спокійно розповідала про мертвих, ніби щойно розмовляла із сусідами.
— Він просив дещо передати, — додала Мар’яна.
Водолаз підвів очі.
— Що саме?
Вона дивилася просто на нього.
— Щоб нагорі перестали приходити до цієї води. Сказав: «Нам більше не потрібна компанія».
Тарас вийшов не через головний коридор, а через службові двері. У дворі біля стіни стояли сміттєві баки, на мотузці сохло лікарняне простирадло. Нагріта за день цегла все ще віддавала тепло.
Він закурив. Потім другу цигарку від першої, третю — від другої. Руки тремтіли так помітно, що кілька разів попіл падав на сорочку.
Тарас набрав Андрія.
— Вона назвала їх, — сказав він без привітання. — Пашка Нечая, Тамару, Артема. Описала якір, шрам, родимку, синю кофту. Усе до дрібниць.
Андрій довго не відповідав.
— Може, десь читала? У старих статтях чи в мережі?
— У статтях не було ні татуювання, ні шраму. Про Артемову кофту знали тільки рідні. Я перевіряв газетні вирізки. Фотографій немає.
Знову мовчання.
— Петровичу, я більше туди не спущуся, — нарешті сказав Андрій. — Можете зняти мене з роботи, але в той кар’єр я не полізу.
Тарас кинув недопалок і притиснув підбором. Над дахом лікарні проступали перші зорі. За огорожею гавкав собака, з траси тягнувся низький гул важкої машини.
— Не зніму, — відповів він. — Бо сам туди більше не зайду… 👉👉👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» нижче👇👇👇
