Наступного ранку вона не пішла до школи. Зателефонувала завучу, збрехала про тиск і поїхала до складського двору. Біля шлагбаума стояв інший охоронець, кругловидий, сонний, із термосом у руці.
— Мені потрібен учорашній співробітник. Високий, із сивою щетиною.
— Михалич? Підміна була. Сьогодні немає.
— Де його знайти?
— Через контору. Ви хто йому?
Дружина? Вдова? Божевільна з мутним фото?
— У мене до нього особисте питання.
Охоронець одразу став кам’яним.
— Особистих питань на об’єкті не ставлять.
Павло, який приїхав по нову накладну, вивів Лєну за ворота і сказав, що бачив Михалича кілька разів. Тихий мужик, ночував іноді в побутівці, оформлений через підрядників, після якоїсь травми. «Голова ніби побита, пам’ять дірява, — додав Павло. — Але працює чесно. Ні з ким не п’є, ні з ким не дружить. Тільки за руку весь час тримається, ніби перевіряє, чи на місці».
Лєна поверталася пішки. Сергій живий. Або чужий чоловік носить його браслет. Або змучений розум сам домалював неможливе. Кожна версія лякала. Біля кіоску вона купила воду, але не змогла відкрити пляшку: пальці не слухалися. У голові звучав Вадимів голос: «Якщо знайдеш робочий телефон…» Навіщо йому через три роки знадобилися старі речі мертвого брата?
Біля під’їзду на неї чекав Вадим. Він курив, хоча раніше при матері Сергія не курив ніколи.
— Бігала? По складах?
— Тобі яке діло?
— Таке. Ти небіжчика шукаєш, а суд на носі. Це вже клініка.
Він вихопив телефон швидко, ніби чекав моменту. Побачив відкрите фото, і обличчя його сіпнулося.
— Віддай, — Лєна кинулася вперед.
Вадим ударив телефоном об край бетонної урни. Екран спалахнув павутиною тріщин. Потім він схопив Лєну за плече, боляче, до сліз.
— Ще раз полізеш туди — пошкодуєш. Думай про доньку. Дівчинка крихка, мало що можна розповісти в школі.
Він пішов, а Лєна піднялася додому, замкнула двері на ланцюжок і сповзла на підлогу в передпокої. Кіра вибігла з кімнати, торкалася її обличчя маленькими долонями, а Лєна не могла сказати дитині ні правди, ні брехні…
