Фото врятувало тільки те, що звіт уже пішов Аллі Іванівні в загальний чат. Уночі Лєна згадала про це, дістала старий планшет Сергія і відкрила хмарну пошту. Знімки були там. Повідомлення з погрозою теж збереглося: месенджер, як і раніше, був прив’язаний до того самого акаунта, і розбитий телефон не встиг стерти листування.
Катя Білоусова приїхала після роботи з папкою і пакетом яблук. Вона була юристкою в невеликій консультації й уміла говорити спокійно навіть тоді, коли в інших тремтіли руки. Розглянувши фото, Катя попросила Зою Павлівну описати браслет окремо, своїм почерком, і змусила Лєну сфотографувати старі знімки, де Сергій тримає Кіру на руках і на його зап’ясті видно ті самі намистини.
— Перше: одна до Вадима більше не підходиш. Друге: погрозу фіксуємо. Третє: подаємо заяву про можливе виявлення зниклого. Будуть крутити пальцем біля скроні — нехай. У нас є особливі прикмети і зв’язок із твоєю справою.
— А якщо це не Сергій?
— Тоді дізнаємося, звідки в чужого чоловіка браслет твого чоловіка. І чому Вадим розбив телефон.
Вони писали заяви до другої ночі. Катя змусила Лєну згадати все: останню сварку братів, дивні дзвінки перед зникненням, прохання Вадима віддати робочий телефон, ранковий манжет, відображення у склі. За тиждень до зникнення Сергій сказав: «Якщо зі мною щось станеться, не вір Вадьці». Лєна тоді розсердилася: брати часто сварилися через гроші, і їй набридло бути між ними. Тепер ця фраза лежала перед нею на папері, як пізно знайдений ключ від дверей, за якими вже давно кричали.
У поліції заяву прийняли без співчуття. Черговий спитав, чи не приймає Лєна заспокійливі; Катя так подивилася на нього, що він перестав усміхатися. На складі начальник охорони відмовився давати відомості без офіційного запиту. Алла Іванівна зблідла, але розвела руками: поки перевірка, вона не може втручатися.
Через два дні Лєні зателефонував директор школи і запропонував узяти відпустку за власний рахунок, поки не проясниться історія з нестачею. Увечері в Зої Павлівни стався напад. У лікарняному коридорі, під зеленкуватою лампою, Лєна сиділа на пластиковому стільці й дивилася на свої руки. Грошей майже не залишилося. Суд через тиждень. Мати в палаті. Донька в сусідки. Чоловік чи то живий, чи то знову зник. А люди, які називали себе сім’єю, точно знали: ще трохи, і вона зламається…
