Дарина фиркнула, але сперечатися не стала. Вона пішла у вітальню, а Мурчик, високо піднявши хвіст, попрямував за нею, залишивши на валізі ще пару виразних подряпин.
Тамара Григорівна пройшла на кухню так, ніби вже виграла суд за право володіння всією квартирою. Вона всілася на м’який стілець біля вікна, посунула вазу з квітами й склала руки на столі. У її уявленні син нарешті зайняв правильний бік. Зараз він приструнить дружину, накаже змінити білизну, звільнити шафу, принести чисті рушники й заварити чай для втомленої матері.
Але кухня мовчала. Холодильник гудів рівно, з вітальні не долинало ані звуку, а Мирон кудись зник. Спершу Тамара Григорівна вирішила, що він пішов по постіль або готує Дарині сувору розмову. Потім хвилини почали тягнутися надто довго. Тамара Григорівна дедалі частіше косилася в бік коридору, і її впевненість починала тьмяніти, як лампа перед перегоранням.
Дарина сиділа у вітальні й слухала. Із спальні долинув металевий дзвін, потім клацнули пластикові затискачі. По підлозі глухо протяглися довгі ніжки штатива. Дарина мимоволі прикрила рот долонею. Робочий мотлох чоловіка, який зазвичай заважав біля стіни, сьогодні, схоже, мав урятувати їхній дім. Дарина вже чула за звуками: Мирон не метушиться, він збирає не річ, а пастку.
Вона підвелася й зупинилася в прорізі. Тамара Григорівна сиділа на кухні з обличчям ображеної королеви. Їй не запропонували навіть чашки чаю, і це вже накопичувалося в ній новою претензією. Свекруха дивилася на порожній чайник, на чашки в шафі й явно збиралася занести це мовчання до списку образ.
— Тамаро Григорівно, ви, здається, надто швидко розклали свої плани по чужих кімнатах, — сказала Дарина, входячи в роль. — До чого тут моя квартира? Ви вирішили залишити доньку з житлом, сина без частки, а потім прийти до мене й вимагати спальню?
— Мирон зараз повернеться й пояснить тобі, як треба розмовляти зі старшими! — спалахнула свекруха. — Він чоловік. Він рідну матір в образу не дасть. Він не дозволить якійсь…
Вона не встигла закінчити.
Із-за Дарининого плеча з’явився Мирон. У руках у нього не було ні ковдри, ні чаю, ні капців. Він тягнув важкий професійний штатив із кільцевою лампою, пультом, дротами й папкою під пахвою. Вигляд у нього був не сімейно-примирливий, а діловий і натхненний, ніби він щойно знайшов головний проєкт свого життя.
Мирон встановив штатив просто посеред кухні. Чорні ніжки роз’їхалися по плитці, коло лампи опинилося навпроти Тамари Григорівни. Він повернувся до матері, широко всміхнувся й сказав із такою ніжністю, що Дарині стало водночас смішно й тривожно:
— Дарина, не тисни на маму. Ти не розумієш, вона прийшла до нас не бідою, а шансом. Матусю, як вчасно ти вирішила переїхати. Ти хочеш старість у комфорті? Звісно. Але комфорт спочатку доведеться заробити…
