Тамара Григорівна спробувала відсунутися від лампи, але місця майже не було: позаду стілець, збоку стіл, попереду безжальний білий круг.
— Мироне, ти зовсім здурів?
— Навпаки, мислю практично. Концепція ясна: мати переїжджає до сина й щодня вчить молоду сім’ю жити. Бренди заспокійливих чаїв, засоби від сімейного стресу, різні побутові сервіси — нам будуть раді. За хороші перегляди платять пристойно. З твоїм умінням із дрібниці зробити бурю ми за рік зберемо тобі на маленьку студію десь за містом.
Він дружньо поплескав її по плечу.
— Але це потім. На старті потрібен реалізм. Тому перший час житимеш на балконі, на розкладачці, біля лиж. Головна героїня має бути трохи недоспаною, трохи роздратованою й дуже переконливою. Комфорт, мамо, псує драматургію.
Ще недавно Тамара Григорівна вважала, що в’їжджає сюди переможницею. Її мали посадити, нагодувати, пожаліти, вислухати про тиск і поступитися найкращою кімнатою. А тепер їй не збиралися стелити чисту білизну в спальні. Її збиралися знімати, підсвічувати, мікрофонувати й перетворювати кожну скаргу на сімейний контент.
Найгірше було те, що Мирон говорив без злості. Він усміхався так спокійно, ніби вже прикинув витрати, графік публікацій і майбутні гонорари.
— Жодного шоу! — верескнула вона, схоплюючись. Аркуші затремтіли в руках. — Я тобі мати, а не акторка для ганьби! Я не буду ганьбитися перед усім інтернетом. Сусіди побачать, знайомі побачать. Не дочекаєтеся!
Мирон захоплено ляснув долонею по стійці штатива й натиснув на велику червону кнопку на екрані закріпленого телефона. Запис, звісно, не вівся, але Тамара Григорівна цього не знала.
— Прекрасно! Ось так і тримай. Ще раз, тільки в камеру. Спочатку: «Я мати, я ночей не спала». Потім рука до серця, пауза, погляд угору. Якщо вийде сльоза — взагалі подарунок.
Дарина миттєво підхопила гру. Вона дістала свій телефон, подивилася на темний екран із серйозним виглядом і сказала:
— Звук чистий, але емоцій поки мало у верхньому регістрі. Тамаро Григорівно, додайте вереску, інакше нас алгоритми не помітять.
Свекруха подивилася на неї з люттю й розгубленістю. Потім на Мирона, який поправляв лампу, як захоплений режисер. Потім знову на мікрофон у себе на комірі. На її обличчі майнуло те саме відчуття, яке рідко з’являлося в Тамари Григорівни: вона перестала керувати сценою.
І в цю секунду вона зрозуміла найнеприємніше. У цій квартирі її не боялися. Перед нею не бігали, не поступалися, не ловили кожен зітх. Її звичні прийоми — груди, сльози, слова про материнський подвиг — раптом перестали працювати. Ба більше, ці двоє були готові перетворити її зброю на власну виставу…
