У неділю о третій вони під’їхали до батьківського дому. Уже в машині Оксана зняла із зап’ястка пом’яту лікарняну бірку, потемнілу по краях за ці дні, і сунула її в кишеню. Денис дістав автолюльку з Назаром. Дід прибув заздалегідь, але тримався осторонь, щоб не сполохати Ларисину постановку. Він підійшов до них доріжкою, рівно постукуючи тростиною, папка знову була в нього під пахвою.
— Ну що, бійці, до холодного душу готові?
— Готові, — відповіла Оксана.
— Тоді йдіть першими. Я зайду пізніше, для виразності. У старих солдатів і старих папок має бути своя драматургія.
Крізь вікно вітальні Оксана побачила майже всю сімейну раду. Софія стояла біля стіни, двоюрідні брати зайняли місця за столом, Павло Андрійович сидів у кріслі, згорбившись так, ніби хотів стати меншим. Злата вмостилася на підлокітнику дивана. У центрі, біля чайника і тарілок, царювала Лариса — бліда, скорботна, готова великодушно пробачити доньку після публічного каяття.
Вона кинулася до автолюльки одразу, щойно двері відчинилися. Денис м’яко, без грубості, відступив і поставив себе між нею та дитиною.
Лариса на секунду завмерла, потім розвернулася до рідні. Голос у неї затремтів точно в потрібному місці.
— Рідні мої, ви не уявляєте, що ми пережили за цей тиждень. У нашої Оксани сталася неприємність, так, ніхто не сперечається. Але замість того, щоб триматися сім’ї, вона вирішила покарати нас усіх. Взяла і залишила хворого батька без підтримки. Ми з Павлом усе життя заради неї старалися, останнє віддавали, усе для дітей…
Софія автоматично кивнула, але очі відвела. Павло Андрійович вивчав свої долоні. Злата дивилася то на матір, то на сестру, і в її обличчі вже проступала тривога.
— Ксюшо, — Лариса розкрила руки, в очах блиснули звичні сльози, — ми ж рідні. Не можна так. Треба вміти домовлятися. Подивися на Злату: у неї таких бід не трапляється, бо вона тримається за коріння — за сім’ю, за матір…
Кімната затамувала подих. Усі ніби чекали, що Оксана зараз зірветься, заплаче, почне виправдовуватися або просити пробачення…
